30 років «Не журись!» (IV. Пан Базьо)

(закінчення, попередню частину див. тут)

Після довгих суперечок і зусиль нам з Андрієм Панчишином вдалося переконати Остапа Федоришина організувати кабаретову виставу. Я написав сценарій вистави, яка спочатку мала назву «Пан Базьо і решта». Ким був легендарний пан Базьо я описав ще рік тому на «Збручі». Мій сценарій був дещо сирим, а дещо модерновим, не мав стержня і на кабаре мало скидався.

Тоді сценарій замовили Віктору Неборакові. Але він написав віршований сценарій, який уже мав той стержень, довкола якого міг закручуватися сюжет. Одна біда – вірші. Пана Базя мав грати Богдан Кох. Він прочитав сценарій і навідріз відмовився завчати вірші, бо це не давало змоги імпровізувати. Він казав, що для актора грати у віршовані п’єсі – це катастрофа і муки пекельні. Та й часу було обмаль, щоб вивчити всі слова напам’ять. А Федоришин тільки чекав, щоб відмовитися від цієї вистави.

Відтак ми з Андрієм їдемо до мене у Винники і складаємо докупи хребет сценарію, дещо почерпнувши від Неборака. Тепер вистава називалася «Шлюбна контора пана Базя». Коли сюжет було зліплено, я розписав репліки й діалоги та написав деякі пісні для вистави: «Львівське пиво», «Чорна кава» й інші.

Сюжет був простий, але тримався купи. Отже, до контори пана Базя, який володіє величезною колекцією дівчат і жінок на виданні та парубків і гульвіс, звертається дівчина (я запросив на цю роль акторку самодіяльного театру «Мета» Ірину Дворянин, яка грала в моїй п’єсі «Дракон», а потім стала фаховою акторкою) в пошуках жениха, а він демонструє їй різні варіанти.

Пана Базя грав я. Вистава йшла на самий Великдень у театрі Заньковецької.  Два тижні щодня по дві вистави. Зал був переповнений. Нарід приходив у вишиванках цілими родинами, одухотворений мітингами, демонстраціями і колишніми патріотичними виставами нашого театру.

Піднімається куртина, а на сцені на передньому плані на всю висоту стирчить розмальована під червону цеглу могутня труба. Коли уважно придивитися, то можна розпізнати в цій трубі не що інше, як прутень. Хто мудрий, то збагнув, кому він був адресований, а більшість була шокована. На обличчях глядачів з’явилися рум’янці, коли під час пісні «Кама-сутра» споруда почала недвозначно опускатися і підніматися. Ну, принаймні діаспорна молодь була захоплена.

Потім з’являється пан Базьо у величезних сімейних трусах – червоних в білий горошок. Ледве ми такі труси знайшли. Пан Базьо підходить до щогли і піднімає прапор – такі самі червоні труси в горошок. З цього починається вистава. Відтак панові Базьові подають штани-галіфе, він вдягається і сідає за стіл. А секретар фірми, мурин, якого грав Юрій Саєнко, повідомляє:

– Шановна клієнтка до пана Базя.

Заходить Ірина Дворянин, мурин її садить в крісло. Пан Базьо запитує:

– Панянка, певно, в наглій потребі?

– Так, пане Базю, мені так встидно, – каже Ірина, заломлюючи руки, – я така зденервована…

– Панянка зденервується ще дужче, коли почує, що я не є паном Базьом.

Тут почалася така гра, що Базьо вдає не Базя.

– Як? – сполохується Іра. – То ви не пан Базьо? Але мені конче потрібно побачити пана Базя!

– Ого-го! Побачити пана Базя! Та я тут працюю з тамтих, ліпших часів, а тільки-но двічі мав щастя спілкуватися з вельмишановним паном шефом. Простіше, певно, папі римському пантофлю поцілювати, аніж панові Базьові руку потиснути. Він вирішує проблеми винятково глобального характеру. Наприклад, недавно добродій Рейган зволікали з роззброєнням. І що ви гадаєте? Досить було панові Базьові зателефонувати, що він Рейгана з жінкою розлучить, і той відразу дав команду роззброїтися.

– Що ви не кажете?

– А ви гадаєте, хто нашого (тут він пальцем тицяє вгору) з жінкою звів?

– Теж пан Базьо?

– Тільки він.

– А ви хто?

– Я є надзвичайний уповноважений пана Базя по Львову і області. Отже, прошу мені оповісти все, як рідному татуськови.

– А-а можна я буду трохи встидатися?

– Не тільки можна. Порядна дівочка просто зобов’язана встидатися в присутності пурєдного хлопа (поправляє маринарку, зазираючи в люстерко).

– Всі колєжанки повіддавалися. Сестра молодша теж віддалася. За інженера… але віддалася. Навіть та вусата Зоська, стара шухляда… з такими кривими ногами… та я зараз покажу…

– Е-е, може, то не обов’язково?

– Ні, обов’язково! (Показує, як та ходить криво). Навіть вона знайшла собі хлопа… а я… з доброї родини… Дідо перший колгосп… підпалив… А я – така господиня, така богомільна… що мені бракує?.. І тут є, і тут є, і там є – навіть забагато… І хоч би мені хто в трамваї на ногу наступив. Одна надія на вас.

– І добре робите. Наша фірма має світову славу. Минулого року ми арабському шейхові висватали таку львів’янку, жи він заради неї зрікся своєї бусурманської віри. І розлучився з цілим гаремом. Тепер він щотижня їсть кишку з квашеною капустою, співає фай-дулі-фай і збирає підписи про державність української мови. Бо каже, що нарід, який придумав ковбасу, не може бути не державним. Навіть презентував нашій аґенції модерновий комп’ютер. То є мозок нашої фірми. В ньому міститься унікальна картотека, започаткована ще паном Базьом-старшим за найяснішого цісаря Франца-Йосифа.

– І коли б я могла з того скористатися?

– Хоч зараз. Але перед тим – філіжанка кавусі.

Ірині подають каву, Віктор Морозов виконує пісню «Чорна кава»:

Пан Базьо звертається до панни:

– Ну, а тепер до діла. То якого кавалера душа прагне?

– О, я б хотіла чоловіка здатного на справжнє, непідробне кохання. Такого, що міг би зрозуміти незбагненні таємниці моєї загадкової жіночої душі. Це має бути витончена натура. Ну, такий… такий, щоб аж…

– Знайдем… для нашої фірми нема нічого неможливого.

Віктор Морозов співає «Кохану» на слова В. Неборака.

– Пане директор! Я собі випрошую! Я панна вихована на львівських традиціях. Я навіть ніколи польського телебачення не дивлюся, бо мені встидно. А тут – така розпуста! Таке сороміцтво! Ваш клієнт оспівує голе жіноче тіло, з яким навіть не був розписаний! Боже мій! (махає перед обличчям сукенкою). Мені здається, що я вже й сама гола! Фе!

– Прошу заспокоїтися (зазирає на її ноги), ще не аж таке фе!

– Та як нє, коли я вся аж горю! (закриває обличчя сукенкою, що видно голі ноги).

Врешті пан Базьо пропонує дівчині українського негра. Виходить Юрко Саєнко, випацьканий на чорно взуттєвою пастою, і співає пісню на мої слова про татуська з Мадагаскару.

          Є острів у Африці Мадагаскар,

          Повітря солодке там, наче нектар,

          Там зріють кокоси і квітнуть банани,

          А мавпи танцюють на жовтих ліанах,

          І теплих кальсонів не носить ніхто.

       Приспів:

          Мадагаскар – країна моїх мрій,

          Мадагаскар – я син нещасний твій.

          Із Мадагаскару мій тато прибув,

          В радянському Львові освіту здобув,

          А в стрийському парку зустрів мою маму,

          За пачку жувачки завів її в браму.

          І там ся за шпортала їхня любов.

          Мій дідо відразу збагнув: то шось є,

          Жи мама спухає і гумку жує.

          Піймав мого тата, підбив йому воко,

          Сказав, як не вжениться, буде морока.

          А тато вженився й додому утік.

          І дідо на зло ворогам тоді взяв

          Й мене українцем замельдував.

          Тепер мені лихо: шукаю муринку

          Таку, щоб як щира була українка

          І щоб за Драча голос дала вона.

Бо то був травень 1989-го, коли Рух висунув Івана Драча.

– Але ж він зовсім темний! – обурюється дівчина. – А які в нас діти будуть!

– Зате будете мали певність, що то є діти від вашого чоловіка.

Наступна пропозиція – вампір.

– Вампір! Який жах!

– Але ж то наш – український!

– О, ні! Він мені всю кров вип’є!

– А де ви бачила такого чоловіка, аби він крові не пив?

Тарас Чубай співає пісню про вампіра на слова В. Неборака.

Панна обурено покидає заклад. Натомість з’являється клієнт – пан Дзюньо, він же Богдан Рибка. Для цієї вистави я його запросив спеціально, бо на ту пору Стефко Оробець чкурнув до Америки.

– Я б хотів зав’язати знайомство… е-е… яке б потім перейшло у велику любов, – каже клієнт.

– Будь ласка. У нас великий вибір партнерок.

– Але мені потрібен партнер.

– Що? За кого ви нас маєте? То є порядний заклад!

– Перепрошую, але я не сказав для кого потрібен партнер.

– А-а, тоді інша річ. Слухаю вас уважно.

– Маю таку мороку… Зовсім відбилася від рук. Літає по всьому місту, займається розпустою мало не в кожній брамі. Навіть на смітниках! А ще ж неповнолітня!

– Та ви що? Аж така лярва? І ви тото хочете видати заміж?

– Мушу.

– Аж така сучка! Та-ак, не повезло вам з дочкою.

– З якою дочкою? Та то сучка!

– Я ж і кажу – сучка!

– Але справжня сучка!

– Та то ще залагідно звучить! Я б сказав (шепоче на вухо)… От хто ваша дочка!

– Змилуйтеся! Звідки в мене дочка, якщо я ще ні разу не женився? Більше того – я ще ні разу не…

– Кого ж ви тоді заміж хочете віддати?

– Та сучку! Сучку! На штирох ногах! І з хвостом!

– Ну, в принципі ми такими справами не займаємося. Але працює в нас один пес, який міг би вашу сучку прибрати до рук. (Набирає номер на телефоні). Прошу негайно привести Джульбарса!

Входить В. Морозов:

– Пане директор, голошу слухняно: Джульбарса нема.

– Як то нема?

– Повісився.

Звучить пісня на слова В. Неборака.

          МОНОЛОГ З ПСЯЧОГО ПРИВОДУ

          Тіло покійного знайшли у рові

          посеред подвір’я, завішаним на ланцюгу,

          і закопали за городом

          Джульбарс повісився — самовбивця-пес.

          Душу Джульбарса поженуть з небес.

          Там йому скажуть: « Не здох як слід!»

          Там його підважать під хвіст і під…

          Джульбарс повісився на цепу вночі

          Справжнє кіно ноцне – щурі глядачі

          і зітхання, і залицяння,

          і завивання, і злягання!

          Джульбарс повісився! Чуєте? — ви!

          Ви читаєте «Листя трави»?

          Маркеса? Борхеса? Гессе? «І цзінь»? А?

          Джульбарс повісився! Ось переміна!

          Ти звешся поетом,

          а він — собакою.

          Тебе вірш гризе,

          а його ланцюг.

          Ти станеш колись професійним писакою,

          а Джульбарс вибрав не м’ясо, а дух!

          Скільки можна на місяць брехати?

          Скільки можна чекати зарплати?

          Скільки можна зади ваші дерти?

          Вічно?

          До смерти!

          Що за професія шизофренічна —

          вік сторожити курей і кіз

          і посилати їх на заріз?

          Пронизує землю і небеса

          Сузір’я Пса!

Пан Дзюньо: Яка шкода…

– Послухайте, а чому б вам і самому не вженитися?

– Та я ніби не проти, але встидаюся.

– Та що там встидатися: женячка не пердячка (фраза була викинута цензурою).

– Ги-ги… та я властиво того й прийшов… а про сучку, то це так… до слова. Але хтів би-м, прошу вас ґречно, тільки панну.

– Ну та ясно, що не стару дримбу.

– Тільки має бути нецілована.

– Нецілована? А можна запитати: куди нецілована?

Пан Дзюньо шаріється і опускає очі.

– За неціловану не буду обіцяти, а незаймані таки є. Правда нині цнотлива дівка на вагу золота. І всі вони в мене в Червоній книзі. Так, подивимося, що ми тут маємо. О! Ріст 2 метри, стегна навпоперек півтора метри, бюсту нема. Тато в криміналі.

– А за що?

– Не переживайте. За політику. Питав, коли у Львові з водою буде порядок.

– А де ж тут політика?

– Ну, бо видите, він тото питав, вилізши на пам’ятник Леніну.

Втручається мурин:

– Пане директор, а може, йому запропонувати ту…

– Ні-ні, то є експортний варіант! Ми цю панну до Швеції відправляємо.

– Ага! – обурюється Дзюньо. – То ви он як! Все найліпше за кордон! Україну грабуєте!

Мурин:

– Пане директор, пахне скандалом.

– Ну, то й що? А де я потім дівку на експорт візьму?

Мурин:

– Маю один рецепт. Берете дівку вживану, тримаєте її три дні в скипидарі і цитриновій кислоті. Як добре вкисне, замащуєте гіпсом – і шлюс.

– Ми вже торік одну таку висватали, а потім молодий мусив у шлюбну ніч шлюсара викликати.

– Ну видите, як добре: і ми заробили, і шлюсар заробив.

Пан Базьо в телефон:

– Гальо! Об’єкт №308 до Швеції не їде. Що? Пакуєте? Розпаковуйте. Буде вам незаймана.

Входить пані Стася. І тоді народжується дует пані Стасі і пана Дзюня.

А далі лунали пісні на слова Неборака у виконанні Т. Чубая: «Королева дебілів», «Лоліта» й інші. Одне слово, пішла жара.

          ти йдеш одна між лілій

          сорочки носиш білі

          малюєш очі деревам

          ти королева дебілів

          коли заходиш у храми

          за ними валяться брами

          вони шкребуть пазу рами

          дебіли на весіллі

          ти королева дебілів

          температура плюс сорок

          не приведи мій Боже

          в її гаряче ложе

          спадає в душі морок

          густе вино гаряче

          а королева плаче

          над рилом поросячим

          ти королева дебілів

          ти дика королева

          танцюємо в повітрі

          Я МОЖУ ПО-ВТО-РИТИ

          ти королева де-

          білів

Увесь час на сцені витанцьовували юні одаліски з танцювального колективу «Життя» під орудою Ірини Мазур. Демонстрували стриптиз, кама-сутру, голі пупчики і довгі ноги. Актори «Не журись!» мали змогу пірнути в любовні пригоди, пережити адюльтери, стреси, шкандалі і вулкани неймовірних пристрастей.

Але то вже зовсім інша історія, яка насправді не має кінця.

P.S. А що було далі? А далі ми розсварилися і розпалися. З вісьмох троє кавалерів одружилися, а четверо розлучилися, щоб одружитися знову. Один з них на тій самій, з якою розлучився. З часом помирилися, знову зійшлися для вистав «Підпільний обком діє» та «Золото Полуботка».  І знову розійшлися. Щоб зійтися, можливо, не востаннє на тридцятиліття. Без двох, які відійшли у засвіти, і без одного, якого московський біс поплутав.

[embedded content] 10.10.2018
Дякуємо: zbruc.eu

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*