Джалапіта у кожному з нас

Є люди, які всередині носять полум’я і його тепло зігріває всіх довкола. Ці люди – справжнісінькі «джалапіти», бо вони безкорисливо віддають крихітку себе, творять добро. 6 травня у Першому театрі відбулась прем’єра сюрреалістичної комедії «Джалапіта» за твором Емми Андієвської, в якій йшлося якраз про таких людей. Глядач не побачить у виставі звичних закликів до толерантності чи взаєморозуміння, в «Джалапіті» йдеться про щось інше, більше: світ  доброї людини, яка щодня зіштовхується з непорозуміннями, невдячністю й навіть глузуваннями, і попри це залишається тією ж доброю людиною.

Головна режисерка театру Роза Саркісян, яка заступила на цю посаду у листопаді 2017 р., хотіла доповнити репертуар нетиповою, веселою й сучасною виставою. І тому запросила до співпраці харківських митців – режисера Артема Вусика та акторку Ніну Хижну (в якості хореографки). Спільно з художником-постановником Мар’яном Савіцьким та поп-арт художником Сергієм Якіменком вони створили щось зовсім відмінне від того, що публіка бачила у Першому театрі досі. Бо ця вистава – одна з небагатьох, у якій всі складові йдуть в ногу з часом: від обраної теми – до музичного і сценічного оформлення. Тож якщо ви знаєте глядачів від 12 років – неодмінно мусите запросити їх на цю виставу, адже вона стильна, з яскравою візуальною складовою, неординарними образами та небуденною тематикою.

Львівський театральний глядач знайомий з Артемом Вусиком завдяки Театру Лесі, де він поставив пластичну драму «Перетворення» за Францом Кафкою та виставу-дослідження «Любов)» за п’єсою Лесі Українки «Блакитна троянда». Обидві  вистави дивують новизною естетики та пластичним рішенням, тож багато шанувальників театру чекали на чергову роботу режисера. Літературний матеріал для постановки у Першому театрі обрав сам режисер. Артем Вусик згадує: «Перші думки були такі: взяти Едґара По і зробити «жахайлик» для дітей, але потім я згадав про “Джалапіту” і зрозумів, що це дійсно універсальний матеріал, який дуже давно хотілося втілити на сцені. І це, до речі, перша інсценізація творів Емми Андієвської».

Сам Артем колись працював актором у театрі ляльок і знає особливості дитячого сприйняття, тому використав певні прийоми, які діють на таку вікову категорію. Щоб підлаштувати цей доволі нелегкий матеріал під дитячого глядача, режисер застосував принцип мультфільму й сконструював виставу, що складається з 38 коротеньких скетчів-оповідань. «Спочатку ми переробили текст на драматургічний, зібравши все в одну сюжетну лінію, тому що у авторки в тексті всі історії розкидані. А якщо говорити про форму, то вся вистава – ніби атракціон. Я постійно наголошував акторам, що вони повинні діяти як персонажі мультфільму, або як персонажі комедійних серіалів на зразок “Друзів”», – зазначає режисер. У творі Емми Андієвської криються глибокі підтексти про значення простого добра, відкритості людини до світу, до інших. Оскільки сучасні діти у своєму розвитку випереджають минулі покоління, режисер переконаний, що ці філософські теми зчитуватимуть не лише дорослі, але й юні глядачі. Щоб краще тримати увагу дітей, творці вистави зробили її дуже динамічною, з частими змінами сцен та історій.

Перед початком роботи над постановкою режисер і хореографка провели кастинг серед акторів театру й обрали представників різних вікових категорій – про що зовсім не шкодують, адже вважають, що старші актори після багатьох років гри в класичних дитячих виставах змогли проявити себе по-новому та були дуже розкутими.

Репетиції Артем Вусик проводив разом з хореографкою вистави Ніною Хижною, тому цю роботу вважають рівноцінно спільною. Як поділилася Ніна: «Хореографія у виставі не обмежена пластичними етюдами. Вона присутня всюди. В певних моментах текст вербальний доповнюється або замінюється текстом пластичним. Тому наша співпраця з Артемом – це гармонійний процес». В роботі з акторами Ніна намагалася йти від їхньої природи, щоб всі рухи й пластика були живими, органічними. А кожному акторові довелося втілити кількох різних персонажів, адже у виставі грають всього 10 виконавців, а у творі понад 60 дійових осіб, і кожну/-ого потрібно наділити особливим пластичним малюнком,  індивідуальним характером.

Змістовно вистава поділена на 2 частини. Перша – чорно-біла, у ній люди заглиблені у власні буденні клопоти і проблеми, та очікують якогось магічного Джалапіту, який своїм пришестям зможе їм допомогти.

Єдиним елементом сценографії впродовж усієї вистави є двостороння стіна-задник, що складається з окремих рухомих частин, розписаних графіті у виконанні художника Сергія Якіменка. Вони створюють загальне тло, що у першій частині повернуте до глядача чорно-білою стороною. Стильне і доречне використання елементів стріт-арту у цій роботі є проявом нового, актуального підходу до створення сценографії у театрі для дітей. Костюми акторів, створені заслуженим діячем мистецтв України Мар’яном Савіцьким, у першій частині так само, як і тло, позбавлені кольору.

У другій частині весь сценічний світ наповнюється барвами, чорно-біла стіна з графіті стає кольоровою, коли її повертають іншим боком, костюми також змінюються на барвисті. Все стало таким світлим, бо до людей прийшов Джалапіта (Юрій Курило). Це наївний добряк, який дуже переймається тим, що відбувається у світі. Він навіть «захворів на тугу, занадто близько зійшовши до людей, та вигадав дощ, що гоїв усі хвороби і навіть любов». І тут до нього почали приходити люди зі своїми клопотами. Для молодої пари закоханих (Мар’яна Кривдик та Олександр Трифонюк), які ніяк не могли знайти місце, де б їм ніхто не заважав, Джалапіта ліг прямо посеред дороги і його тіло розійшлося деревами й кущами, щоб закохані мали місце, де можна побути наодинці. Чоловікові (Роман Скоровський), який привів на мотузці свого таргана (Михайло Понзель) і скаржився, що той «не дає йому життя», Джалапіта дав можливість помінятись тілами з комахою, аби кожен з них зрозумів, що краще бути самим собою й не примушувати нікого робити те, чого він не хоче. Джалапіта вмів навіть робити воду двоповерховою. Він взагалі вмів вирішувати всі проблеми, з якими до нього зверталися.

Та не зважаючи на те, що головним героєм є Джалапіта, в ході вистави стає зрозуміло, що головний її персонаж – це добро. Воно вийшло на перший план й отримало фізичне втілення в образі Джалапіти. Воно насправді стає поняттям, яке неможливо вмістити в слово, тому виходить за його межі й розливається в усьому просторі. На жаль, коли люди вже не потребували допомоги від Джалапіти, то подали на нього в суд – просто тому, що він добре виконував свою роботу. Але попри це Джалапіта залишається добрим, бо любить людей, й щасливим, бо подарував їм добро. Зрештою, «Джалапіта має тільки одну сталу прикмету – доброту; решта все плинне».

Більшість залучених акторів вперше взяли участь у такому художньому експерименті; для когось це була перша робота в напрямку сюрреалізму. Вистава вимагає вміння швидко «перестрибувати» з одного образу в інший, що непросто, але актори з цим впорались. Марія Самсонова експресивно висвітлила персонажів усіх своїх епізодів; найбільше запам’ятався момент, де вона разом з Джалапітою відвідала перегони, але через те, що забула вдома окуляри, не могла зрозуміти, де кінь. Особливо хочеться відзначити Михайла Понзеля, який у ролі таргана зумів ідеально передати його рухи та процес перетворення. Мар’яна Кривдик яскраво втілила роль відомої телеведучої, яка час від часу з’являлась на публіці й разом з Олександром Трифонюком розряджала атмосферу невимушеними жартами. Роман Скоровський, Олександр Чешеров й Богдан Балко правдоподібно й синхронно зіграли ролі п’яниць, яким вдалось перейти міст із води, бо ж їм «море по коліна». Ірина Занік та Наталія Алексеєнко завдяки майстерному виконанню пластичних етюдів органічно існували в заданому жанрі під час усіх своїх сцен. А виконавець найдобрішого персонажа Юрій Курило навіть зовні асоціюється з добряком з однойменної пісні Скрябіна, тому його Джалапіті не можливо не вірити.

Хто врешті такий той Джалапіта? Відповідати доведеться кожному самостійно. Наприклад, творці вистави вважають так: «Джалапіта – це те світле, добре, що є в кожному з нас. Хтось може сказати, що це Бог, і не важливо, як його називати», – каже Ніна Хижна. Артем Вусик додає: «Джалапіта – це доброта. Вся вистава про добро, про любов, про саму свідомість. Ти маєш сам в собі знайти всі відповіді, свій шлях через світло і добро». Можливо, численні сюрреалістичні образи, що застосовані у виставі, для декого будуть спершу незрозумілими. Зрештою, вони зовсім не мусять зчитуватися раціонально; але вони, безумовно, наштовхують на роздуми і пошуки чогось «джалапітського» в собі.

Фото зі сторінки театру

Дякуємо: zbruc.eu

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*