Гарний місяць травень

В Парижі у травні 50 років тому була гарна погода. Принаймні всі, хто брав участь у тому, що згодом стали називати «подіями», мають цей спільний спогад. Вечори на терасах кафе були приємними. Я тоді завершував своє навчання (це було найнуднішим) в Сен-Жермен-де-Пре. Цей квартал, який згодом перетворився на такий собі комерційний центр з одягом і нікудишньою їжею для туристів, тоді був осереддям студентського життя, з дешевими кафе і переповненими димом кінозалами. Саме там все й почалося через кілька днів. Тому що нам було дуже нудно. Настрій того моменту вловив в пророчому осяянні автор передовиці, що мала назву «Франція нудиться», в газеті Le Monde, яка в ті часи була нашою Біблією. Чим була зумовлена та нудьга? Нам здавалося, що справжнє життя, перспективне майбутнє розгортаються далеко від Франції. З двох протилежних країв світу до нас доходило відлуння того, що отримало назву культурних революцій. Наскільки ми знали, в Сполучених Штатах молодь в джинсах і сорочках унісекс відкинула будь-який дрес-код і багато суспільних правил, аби краще насолоджуватися теперішнім моментом.

Нам в Парижі здавалося, що ці американські хлопці і дівчата є неодмінно схожими на Боба Ділана і Джоан Баез. В Парижі ми досі носили коротке волосся і краватку. Крім того, ці американські юнаки  і юнки боролися за добру справу: мир у В’єтнамі і громадянські права афроамериканців. Оскільки я сам під час своєї подорожі в Америку в 1962 р. був свідком жахливої сегрегації, яка усе ще панувала на півдні, то не міг не вібрувати в унісон з ними. В’єтнам? Французам подобалася ця країна, ми не були занадто поінформованими про природу тамтешнього конфлікту, але якщо французька армія забралася звідти в 1954 р., що, до дідька, мали там робити американські солдати? Зі сходу, з Китаю, до нас доходили інші, але також барвисті образи: китайська культурна революція була для нас «світлом і звуком». Про безчинства, здійснені комуністичною партією: убивства інтелектуалів, знищення надбання, ми не знали абсолютно нічого. А у Франції нічого не діялося. Наша країна була наче приспаною нескінченним режимом генерала де Голля, який в свої 78 років здавався нам дуже старим. Він зумів встановити комфортний благоустрій на основі добробуту, миру в наших кордонах і нормалізації настроїв. Телебачення було до послуг уряду, радіостанції також, а преса була беззубою. На вулицях, в умах, школах, на підприємствах і в церквах панував лад.

Ніхто не піддавав сумніву принцип авторитету, що є кістяком французького суспільства. Опозиція функціонувала за тим самим зразком, особливо комуністична партія, з її схожою на церковну ієрархією, що була до послуг Москви, але підігрувала де Голлю в його антиамериканських настроях. І раптом цей так щільно прикритий покришкою казан вибухнув там, де найменше сподівалися: в ім’я сексуальної свободи. Все почалося через суперечку між молодим студентом з родини німецьких євреїв (sic) Даніелем Кон-Бендітом  і міністром молоді, який відвідував університет Нантерр на заході Парижа. В дискусії, що зав’язалася, йшлося лише про право доступу хлопців у спальні дівчат. Міністр запропонував заводієві піти освіжитися в басейні закладу. Студенти натомість оголосили страйк, і він за неповний тиждень поширився всіма паризькими університетами. За межами столиці цей рух підтримували з меншим ентузіазмом; ці події були передусім паризькими. Далі були три тижні заворушень і протистоянь між студентами і поліцією, але без надмірної агресії. Що стосується мене, то я дістав копняка в дупу від поліцейського в шоломі, обличчя якого не зміг розгледіти. Насправді студентський рух проходив добре, весело, але його єдиною метою було насолоджуватися життям в ту гарну весну. Не довго думаючи, студентські лідери, серед яких був і я, передали естафету комуністичній партії і профспілкам, які мали в своєму розпорядженні організовані загони. Ця інституційна лівиця уклала з де Голлем угоду: відновлення порядку  в обмін на підвищення зарплат. 30 травня де Голль, впевнений у підтримці лівиці і війська, дав свисток про закінчення перерви. Крім того наближалися Зелені свята; пріоритетом парижан було поїхати до моря чи в село. Я не мав що робити, тож сів у перший-ліпший потяг до Лазурового берега. Кінець травневих подій.   

Щось відбулося чи нічого? Соціологи вже 50 років про це сперечаються. На позір – нічого, та по суті – революція. Насамперед політична: історичний занепад французької комуністичної партії почався тоді, бо було очевидно, що в Парижі, Празі чи Москві вона перебуває на боці репресій. А маоїсти? Вони опинилися в дурному становищі, коли відкрилася правда про культурну революцію, що була масакрою. Та перш за все то була суспільна революція: принцип авторитету не пережив ті події. Тодішні маніфестанти  взяли слово не для того, що знову його віддати: вони поставили під сумнів авторитет керівника держави (де Голль подав у відставку в 1969 р.), керівника підприємства, єпископа церкви, влади батька родини над його дітьми, чоловіків над жінками. Та 68 рік був рухом внутрішнього звільнення, метаморфозою звичаїв, якої ніколи не бачили у Франції від романтичної епохи.    

Тих, хто не знає тієї епохи, запрошую відвідати Сен-Жермен-де-Пре. Їм треба буде звернути увагу на три важливі зміни, яких не було до травня 1968 р.: чоловіки вже не носять краватки, жінки носять штани, а бруківку бульвару Сен-Жермен замінили асфальтом, що мало би назавжди завадити парижанам зводити барикади.

Guy Sorman
Un bonito mes de mayo
ABC 07.05.2018
Зреферувала Галина Грабовська

Дякуємо: zbruc.eu

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*