І. Злодїя зловили

ОБРАЗКИ З ГУЦУЛЬСЬКОГО ЖИТЯ.

По Відорщах умер йому дядьо, відтак за дядем не забарила ся неня, а відтак забрали Жиди усю від’умерщину. Сїм недїль без одної ходить уже малий Юра Приймаків „льонтом“ і нїхто його не питає, чи їв він, чи спав, чи має сорочечку. Нїхто анї раз!

Блїде личко пожовкло як віск; на ньому вирізались по обох боках кісточки, а очи потали в голову і позакисали. Лишень кучма нечесаного волося буйнїйше виросла і накрила чоло й цїлу потилицю, а сама не накрита. Також передні зуби попідростали йому замісь тих, що повипадали ще за дядї. Та щож! Горішня губа не завтякає їх накрити, тому кривить ся йому на улицї дїтвора і прозиває його „вишкіреним“.

Ще за дядї пас він козу дома, пас межами та поточинами, але не цїле лїто, лише доти, доки Жиди козу назад не відобрали. Тодї було йому сьвяте житє, він пастушив. І тепер ще ходить з батіжком; пужівно вирубав з лїщини, а батіг пересукав собі з курмея,¹) що загубив його чийсь кінь запутаний на толóцї. З того-ж самого курмея усукав він теж мотузок до підперізаня.

То так іде він улицею тай батіжком: тріс! тріс! А як теє уздрить котрий ґазда, то насьмішкуєть ся з него згірдливо: „А ти мой хло’ пси пасеш?“

Юра схиляє тодї лице в долину, батіжок ховає назад плечей, каже ґаздї ґречно „Славайсу“ і борзенько з ним розминаєть ся. А потому знов далї: тріс! тріс!

Так дуже любить пастушити.

Однако-ж нїхто не хоче взяти його за пастушка. Прийшла була з другого села тїтка, що служить там у єґомостя, тай завела його до богача Кречуна, чи не взяв би до маржини.

— Не потрібую я такого вулишника, най би ше менї потєг шо від хати та з’лезентирував, тай шукай вітра в поли. Я свої достатки сам собі обкутаю, а то пустий зафеленок!²) — гримнув Кречун на Юрову тїтку. А Юра напудив ся тай утїк з подвіря ще заким богач виговорив своє.

— Щезни та пропади від мене, паскудо, лиш сором ми робиш! — прощалась з Юрою тїтка вертаючи на свою службу.

І Юра мірить дальше громадські улицї.

Найде де садовину, в лїсї афину або ожину, то лиш проликне тай уже нема. А змилуєть ся хто та дасть грінку хлїба, то він не зараз її візьме. А як бере, то видить ся йому, що сьвіт на нього паде — Простибі, вуєчку, вуйночко, я не голоден, — каже, а сам очима їсть.

Такий іще соромливий.

Як іде ся по-при царинку богача Кречуна, то понад поточину по-при саме воринє зайдеть ся ід Решетаревій царинцї, відтак ід Фенчуковій, а відтак під гору Клотїчку. На Клотїчцї то такі що року родять афини, що хоч сядь та їж. Юра заходив туди довгий час на полуденок, але тепер вони вже відродили, бо скрізь уже таки відродили. Тепер іде він ще останнїй раз, щоби зізнати, чи не показали ся під самим вершком.

Сонце що лише пополуднувало і взяло ся йти в дальшу дорогу, тай так гріє мир божий, що поти збивають. Стара Кречуниха пустила на царинцї теля ід корові, аби корова молоко припустила. Сама вона причікнула з другого боку тай поволеньки відбирає теляти з писка один дійок по другім. А теля так ссе, ссе та підштуркує вимє та далї ссе. А крізь воринє Юра призираєть ся, приязно призираєть ся. Скоро теля запхає голову під саме вимє, то і він свою голову вихиляє наперед крізь воринє, а скоро Кречуниха ударить теля по писку і воно відсуне голову на бік, то і він висуває свою голову з поміж вориня назад.

То так йому оскомина на зубах робила ся. Коли відтак Кречуниха ймила теля за хвіст і за уха тай так затягнула до ялівника, тодї встав Юра з під вориня і став іти дальше навперед себе.

Іде помаленьку і батіжком не витріскує анї раз. Нераз навіть на купину зашпотає ся, мов би не бачив сьвіта серед білої днини. По мотузку, що зпав з черева на клуби, можна пізнати, що то голод заступав йому очи.

А в поточинї вода журчить та мече ся з каміня на камінь. Йому пригадало ся, як дядьо з роботи принїс був раз із Бесарабії рибу, таку солону, таку добру. Неня зварила була її з цибулею і дала йому таку букату як на два пальцї. Тодї вивів він був козу над поточину пасти, їв рибу тай раз-по-раз пив з поточини воду так, що аж богачка Кречуниха йому завидувала, коли прийшла до поточини з коновками.

— Ти мой де був на храму, шо так жльокаєш воду? — питала вона тодї із злости.

Сю солодку згадку перервав йому мотузок, що наважив ся поверх клубів зпасти на землю. Він перевязав його коротше і нога за ногою прийшов уже саме перед Фенчукову царинку. А на царинцї корова: му-у-у! — тай просто д’ ньому. Корові привидїлось мабуть, що то Фенчучка іде її доїти тай несе пашу, бо то як раз час до видою, а маржинка свій час знає.

Юра зупинив ся і спер ся на воринє. Спершу похнюпив голову в долину, гейби над чим роздумував, а відтак запхав пальцї в уста і жмакає їх тай дивить ся на корову, дуже жалібно дивить ся.

Корова стала щораз то близше підходити до него, нарештї приблизилась зовсїм, витягнула писок, притулила до його руки гейби обнюхувала, а опісля взяла ся лизати його руки, лице, волося.

Юрі вчинило ся ще солодше як тодї, коли його небіжка неня проти сонця обіськала. То перший раз по нениній смерти зазнає він таких солодощів, такого тепла. Сиротою зустрічав ся він тільки з холодом та глумом. От уже третїй день не мав нїчого в ротї; коли-б іще стільки, то передня шкірка на череві прилипне до поперека. З вдячности став він гладити корову по її коровячому чолї і приговорювати: „Міцька моя, маленька моя!“ Відтак перелїз через воринє, умикав жменю трави і подав корові. Корова їла. Він дивив ся, як вона їсть і тут йому пригадав ся його голод, пригадалось Кречунове теля, що так смачно ссало свою маму і знов пригадались усї солодощі, що їх зазнав за дядї та ненї. І він забув, де він, прикляк корові до вимя, пригорнув дійки до своїх засохлих уст і ссав один за другим, ссав без тями. А корова стоїть тай румеґає. Вона рада, що в свій час молока збуде ся і вимє полєкшіє.

Але стара Фенчучка не забуває ряду в ґаздівстві, бо вона вже двайцять рік і один ґаздинею. Вона бере в одну руку вязочку паші, а в другу дійницю, тай іде на царинку ід білуни. Іде тай роздумує, чи лишити сегоднїшнє молоко на сметанку, чи понести до Берчихи тай сире продати, аби впрятати грошиків на сьвічку ід Богородицї. Вона-ж церковна сестриця. Приходить ід корові, стає, дивить ся, дивить тай своїм очам не вірить. І пашу і дійницю пустила з рук, так розлютилась.

— Ссав бис кров, та бис ссав! — крикнула вона насамперед так само, як кричить на бичка-ласїйка, коли сей без її призводу добере ся до маминих дійок. Слїдом за тим прискочила до Юри, що клячів і ссав без памятн, вхопила за волося тай перевернула горілиць назад.

— То ти, котюто? Та ти онь менї молоко меш красти? Злодюго! Ти до корови вже береш си, рабувати мене хочеш, рабувати, рабувати? — зойкала вона на все горло тай гупала Юру, куди видїла: по тварі, по ногах, по череві. Відтак узяла за кучму, піднесла у повітрє тай тевкнула ним назад до землї. Корова тимчасом уступила ся із давнього місця, підійшла до полишеної вязки паші тай спокійно собі заїдала. Фенчучцї се додавало ще більше злости. Вона взяла вдруге Юру за чупер тай знов піднесла. Юра тепер наче-б зі сну пробудив ся. Доси він не тямив, що з ним дїєть ся, Фенчучка його гупала, а він нї відізвав ся, нї ворухнув ся. Тепер пізнав він заслинену твар Фенчучки, пізнав і став плакати й випрошуватись так само, як би відпрошував ся, коли-б його хто наторопом без причини став обкладати штовханцями.

— Нїчого не буду, вуйночко, не буду, золота вуйночко, любко вуйночко, не бу-у-у-ду.

Фенчучка не слухала його; вона лишила й корову й дійницю і вела за чупер Юру ’д хатї та все кляла:

— Повішенику дїдьчий, ти мене рабуєш, рабуєш, мой злодюго, рабуєш!

Старий Фенчук зачув з хати жінчин крик, вибіг ід воротам і гукнув:

— Мой Насте, мо’, а шо там таке?

— Таже адї ми в хатї, а цес злодюга нас на пни обкрадає! — відповідала верескливо Фенчучка.

— Ей, деж би? Та дес го найшла?

— Таже адї приссав си до корови єк клїщ тай гет виссав молоко.

На се жіноче пояснене плюнув Фенчук у долонї, відтворив скоро лїсу, побіг як хлопець напротив жінки, хапнув за руку Юру тай по лици: повх, то відси, то відти. І Юра по хвилинцї голоснїйше заголосив і покірнїйше став випрошуватись:

— Любчику, вуєчку, не буду, нїколи не буду, поки жити буду!…

— Мо-о-о-ой! Я злодїя умію вчити! — грозив старий ведучи його за вухо навперед хати.

А Фенчучка не переставала зойкувати: — Гей люди добрі, люди добрі, серед білої днини краде, зперед очий краде!

То так голосно вона кричала, що всї сусїди стали збігати ся, як на який дивогляд.

Фенчук ще раз потряс Юрою, заскреготав зубами і ще раз погрозив:

— Мой! Я тебе раз навчу! Насте! а йди-ко принеси ножицї з хати.

Настя ще розповідала уривками сусїдам, як вона ймила „злодїя“, а відтак аж пішла по ножицї і все кляла, зойкувала.

— Обстричи злодїя, обстричи! — кричали сусїди, що догадали ся, на що Фенчук сказав жінцї винести ножицї.

Юрі поллялись сльози цюрком; він запищав не своїми голосами. Він знав, що головних злодїїв стрижуть у селї, знав, що то великий сором і тому не стямив ся від плачу.

Але Фенчучка винесла ножицї і подала старому. Сусїди в мить ухопили його на руки і цїпко тримали, а Фенчук стриг Юрову гичку при самім тїлї ще коротше, як стриже ся вівцї на веснї.

То такий зойк звів ся, як його стригли, гейби в горшку пражило ся. Ті, що його тримають, клянуть усїми клятьбами, якими звичайно клине ся злодїя; Настя ще голоснїйше клине, Юра лише час до часу йойкає захриплим, сплаканим голосом. А ті, що не мали иньшої роботи, ходять по вулицї і повістують на допити з верхів бадїкам цїлу подїю. Вони кладуть коло рота обі долонї і кричать:

— Злодїя ймили-сми!

— — — — —

— Юру Приймакового!

— — — — —

— Ага, того вишкіреного!

_____________

¹) Воловід.

²) Накорінок.

[«Лїтературно-науковий вісник», т. 9, 1900, кн. 2, с. 121—126]

15.02.1901
Дякуємо: zbruc.eu

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*