Інститут на горі

Монастир без целібату. Третя втілена культура. Академія без приварених табуреток, заліків і рейтингів, де ексцентризм є чеснотою. Це Інститут Санта-Фе (Santa Fe Institute, SFI).

Кормак Маккарті, гігант американської літератури. Вміє ховатися, але його можна зустріти вечорами в Інституті Санта-Фе. Відомими є його романи » Кривавий меридіан», «Старим тут не місце» чи «Шлях». Натомість менше відомим є твір, який він написав на прохання своїх колег і коліжанок з найбільш хіба незвичайного у світі центру досліджень над реальністю, розташованого на пустельній височині Нової Мексики.

Колись Маккарті попросили, щоб кинув оком на декларацію цілей Інституту і підправив, що треба. Він цю річ викинув у смітник і на улюбленій машинці Оlivetti (попередній екземпляр, модель Lettera 32, на якій працював протягом півстоліття, ліцитовано за чверть мільйона доларів) вистукав наступне: «Наукова робота в SFI завжди підштовхує креативність до її меж можливостей. Завше молимо про високий ризик поразки. (…) Ми абсолютно невгамовні, коли треба зруйнувати межі, створені академічними дисциплінами і інституційними структурами. Якщо ти знаєш про дану тему більше за інших, то ми хочемо з тобою поговорити. Не важливо, що це за тема. (…) Трапляється, що запрошений нами гість виявляється божевільним. Ми це вітаємо. Знаємо, що ми на правильному шляху». Пам’ятаєте Жоффрея Веста, Пророка судного дня?

Це член наукової ради Інституту. Ви пригадуєте собі Девіда Кракаера з його вихвалянням повстання і поезії? Це його директор.

Ідея SFI виникла у видатного хіміка Джорджа Кауена ще в 1956 році під час зустрічі в Aspen Institute, яка мала зблизити мистецтво, науку і культуру — але не зблизила. Виявилося, що ці середовища використовують різні мови і моделі світу. Вмощені у своїх сферах науковці з недовірою дивилися на спроби міждисциплінарного мислення. Через три роки з історичним закликом шукати Третю культуру виступив інший хімік, Ч.П. Сноу. Переворот здавався конечним, бо часи були трудні і нагально треба було їх зрозуміти. Треба було зрозуміти життя, яке є прекрасним, але і пекельно важким — коли доводиться описати його з науковою дисципліною. Більшість оточуючих нас явищ — у біології, екології, економіці, в соціології, культурі, політиці — повні є важковловлюваних співвідношень, зворотних зв’язків, бо балансують на межі необхідного і випадкового.

Ментальне переміщення

Мусило минути понад чверть століття, протягом яких фізика витворила інструмент аналізу складних систем, а комп’ютери набрали потужності, щоб ідея Коуена еволюціонювала до намацальної форми Інституту. В цьому великий внесок його геніальних колег, більшість з яких, як і він сам, раніше була анґажована на плато Лос-Аламос в створення атомної бомби (був серед них і легендарний Маррі Гелл-Ман). Девід Кракаер:

«Багато учасників Проекту Манхеттен мусили втікати з суспільств архаїчного плану. Мусили приїхати сюди, на пограниччя, щоб зробити щось нове. Частково це було відповіддю на фашизм, але частково це виникало з неспокійної натури їхнього розуму. Думаю, що невипадково імміґранти є такими цікавими вченими. В цьому фізичному русі є щось таке, що має зв’язок з ментальним рухом. Коли ти вже осів, то стаєш як поліп. Це проявляється в твоєму розумовому житті.»

Імператив безустанного руху і тикання імплементовано в Санта-Фе. Інститут бере у штат лиш кількох науковців, решту співпрацівників розміщуючи на орбітах, розкиданих по цілому світі, але регулярно збираючи їх в Новій Мексиці — і всі вони мають бути настільки інтриґуючі, з таких дуже різних напрямів, як антропологія, фізика елементарних часток і антична література, а інтелектуальний клімат місця має бути настільки привабливим, що в результаті взаємодії має народжуватися нове і свіже мислення. І власне так сталося, і не тільки в науці. Померлий в минулими року Сем Шепард, драматург і актор, розповідав Маккарті: «За чотири місяці в SFI я написав більше, ніж зазвичай пишу за рік. Я просто не розумів, що мені треба зникати в інституті». Гідрибний, утримуваний за приватні пожертви, фонди, за підтримки урядових агентств і фірм, об’єднаних в бізнесові мережі, SFI став тим, що собі придумав Коуен.

До речі: міждисциплінарнсть, як правило, означає, радше, простий поділ обов’язків, що не порушує академічну  племіність, а не те, що має бути, тобто не сукупний стан розуму. Девід Вольперт, дослідник теорії ігор та теорії інформації, а перш за все один з «стариків пердунів» (як він сам про себе каже), які в 80-х роках створили основи машинного навчання, уточнює:

«В SFI ми практикуємо глибоке об’єднання, когабітацію різних галузей, а не флірт і пересилання цьомків. Є необхідною фізична близькість, зіткнення.

На практиці це означає нескінченні розмови, до яких навмисно провокує плоский — архітектурно і структурно — устрій Інституту і обмежений штат: Найбожевільніша інтеркатегорійна ідея, яка Вольпертові прийшла до голови в Санта Фе?

«Кажучи не зовсім на серіо, я назвав би її твердженням про монотеїзм, тобто: якщо існує у світі якесь буття, здатне спостерігати, контролювати, передбачати майбутніх події і пам’ятати минулі, то такий бог чи демон може бути тільки один. Немає місця для двох.»

Звучить безглуздо? Навпаки. Курт Гедель показав, що не все можна математично довести, Алан Тюрінґ — що є речі, яких не розрахує жоден комп’ютер. Вольперт задумався, чи нема якихось більш загальних обмежень, що зв’язують руки фізичній реальності.

А регулярні божевільні?

«Так, ми тут мали кількох божевільних — говорить Кракаер. Маккарті доповнює: — Останнім часом якось менше… Але з десять років тому ми потрапляли на справжніх свірків. Пам’ятаю одного такого. Прочитав цілком зв’язну лекцію про певну проблему з фізики, після чого почався якби хилитися в одну сторону і сказав: «Очевидно, багато з того, що тут вам презентував, слід піддати ретельній ревізії, бо в аптеці в Дулут якраз бачили Елуіса…»

Складність зграї

Дослідження різноманітних форм інтелекту, з’ясування причин процесів старіння, аналіз подібності в еволюції технологічних, природніх та суспільних систем, пошук метазаконів історії — ці та інші спрямування мають одну мету: пошук порядку так званої складності. Тільки чим те щось, що є так цікаво складним, відрізняється від того, що прісно ускладнене? Сідні Реднер так пояснює цю різницю:

«Сто мавп, що атакують туристів, крадуть їхню їжу, у повному безладі, без жодного вищого порядку — це ускладнене. Але сто тисяч шпаків, з яких кожен не робить нічого понад те, що уникає зіткнень з іншими, незначно змінюючи напрям польоту, і з цих тисяч простих дій виникає чудесний плавний рух, прекрасна правильність, організація цілої зграї — це є щось, що я би назвав складністю. Ця вища поведінка, що виникає з мікроскопічних взаємодій.»

Реднер прийшов до SFI зі світу ідеалізованих моделей фізики і знайшовся не без проблем. Нові суспільні феномени — вибух популізму, хвилі дезінформації — ними зокрема, він тепер і займається:

«Мусить бути якийсь спосіб, щоб їх зрозуміти!»

Психолог Мірта Ґалєсіч теж сподівається, що мусить. Вона народилася в країні (Югославія), яка на її очах раптом змінила свій агрегатний стан. Але вона також збуджена:

«Колись я була на конференції фізиків. Вони казали, що можуть пояснити всю діяльність, що відбувається в цьому залі, а я подумала: „Боже! Бідолахи ви мої! Що ж ви тепер будете робити?». Ми не знаємо нічого. Соціологи ні з чим не погоджуються. Ми є там, де фізики були сто років тому. Але ми нарешті маємо доступ до величезних кількостей даних і швидких комп’ютерів.»

У SFI Ґалєсіч займається виникненням опінії, того, як людські спільноти приймають рішення і як роблять висновки. Користуючись моделями простих процесів, що ведуть до складних структур (намагнічування і перколяція), вона шукає правила, що криються за суспільними явищами:

«Оскільки в психології ми самі є нашим власним об’єктом досліджень, то ми звикли шукати виправдань. Ми думаємо, що ми складніші, ніж є насправді.»

Ґалєсіч припускає, що ми більше подібні до шпаків.

Та інше відкриття: інтелект збільшує диверсифікацію і поляризацію опінії на такі здавалобися очевидні теми, як потепління клімату чи вакцинація.

«Освіта допомагає в підібрати догідні факти — говорить Ґалєсіч. І питає: «Чи кожен повинен мати право голосу? Чи контролювати потік інформації? Чи свобода висловлювання є завше доброю? На ці питання ми можемо нарешті почати відповідати не тільки по-філософськи! І може через сто років ми будемо здатні сказати: «Дороге суспільство! Глобальна війна вибухне з 80-відсотковою ймовірністю. Ось, що треба зробити, щоб цього не сталося». Прекрасно було б не тільки літати на Місяць, але і зрозуміти самих себе, щоб взаємно себе не перебити.

Нереальний реалізм

Цю ж модель мислення про системи Дженніфер Данне, філософ і біолог, віце-директор SFI, переносить на природу. Ми добре знаємо системи хижак-жертва, в школі нас вчать про дафнію і трофічні ланцюги, а тим часом справжня природа — це багатовимірні мережі тонких зв’язків між тисячами видів. Використовуючи науку про системи і комп’ютери, приблизно двадцять років тому нарешті можна було, за участі Данне, почати їх симулювати — і порівнювати з даними, отриманими на природі. І не мусить то бути незаймана природа.

«Ми не потребуємо незайманих людиною екосистем. Це помилка. То нездійсненна мрія. Люди є частиною екосистеми. Всі види мають на неї вплив. Люди просто є в цьому ефективнішими.»

Данне досліджує взаємодії видів надзвичайно різних екосистемах і шукає спільні риси, за складністю шукає простоту. І вказує на ще одну помилкову думку про природу:

«Порушення є нормою. Коли комаха відкушує листочок, вона також порушує систему. Переконання, що екосистема є статичною, застиглою у часі, — фальшиве, хоч часом стає підставою рішення про її захист. Метою має бути не захист окремих її елементів, а процесів, які в ній відбуваються. Тому також вкрай важливим є зрозуміти всю систему, бо на позір несуттєвий її елемент може виявитися критичним для динаміки цілості.»

Динаміка, життя… Там, де з’являється, з’являється також і многота та балаган, різнорідність учасників, конфлікти і зіткнення, одночасна множинність масштабів часу і розміру, неясність спряження. Цього короткі рівняння не описують. Дослідження складності вимагає часом проявити просто  мистецькі компетенції та відмовитися від сподівань  на якусь ідеальну мову опису. Треба замружитися і відшукати властиве системі зерно опису. Це новий спосіб бачити реальність, що йде з SFI, але звучить як цитата з Джорджії О’Кіф, праматері американського модернізму, для якої Нова Мексика була тим, чим Таїті для Ґоґена — мистецьким воскресінням. О’Кіф: «Нема нічого менш реального за реалізм. Деталі вносять збурення. Тільки за рахунок вибору, елімінації, натхнення ми досягаємо правдивого значення речі». А шлях досягнення веде іноді через Печери забутих снів.

«Робота над математичною проблемою… Часом з нею є як із загубленою тваринкою, яка раптом з’являється з дощу. І хочеться їй сказати: «Нарешті, ти знайшлася, я так переживав за тебе». Отак сильно це ощасливлює,» — говорить Корнак Маккарті.

Найтісніше вже чверть століття він зв’язаний мабуть з середовищем SFI (є членом правління), ніж з будь-яким іншим. Останнім часом його цікавить для науки центральна, але не надто досліджувана, проблема.

«Чому підсвідомість так неохоче промовляє до нас мовою,» — питає Маккарті. «Це дивно. Чому воліє показувати нам відео і підсовувати зображення? Можлива відповідь звучить так: мова це новий винахід, лиш мить в історії, а підсвідомість інструктувала нас мільйони років, а то й довше, і не звикла до мови.»

Джордж Цвейг, фізик, до якого ще перед Гелл-Маном прийшла ідея кварків, називає цей процес нічною зміною.

«Ти спиш, а вона надривається на повну котушку,» — говорить Маккарті.

Працює не покроково, а відразу підсовує готове рішення. Зовсім не використовує числа. Є моногамна.

«Іншими людьми підсвідомість цікавиться лиш настільки, наскільки вони входять у взаємодію з тобою. Інших має в дупі. Ніколи не спить. Не хоче, аби ти собі чимось забивав голову. Вступає в дію, тільки коли ти маєш якусь проблему. Дуже помічна річ. Чи можна спровокувати її активність? Лиш до певної міри. Але не відомо як…»

Думка в пустелі

А може трохи відомо? Наприклад, йдучи в пустелю. Кракаер:

«Що в ній є, що нас приваблює? Мене, вас, інших. В чому річ? В суворості краєвиду? В прозорості повітря? Ясному світлі? Є в ній майже металевий блиск, вібраційна якість. Потенція — бо нічого не стоїть на перешкоді між оком і об’єктом.»

А може йдеться і про те, що в пустелі людська думка картографується на простір інакше, виразніше, ніж, наприклад, в лісі, — і символічніше. Видимі з вікон SFI будівлі Лос-Аламосі лежать на краю монументальної кальдери, що лишилась після вулкану, який, вибухаючи, вплинув на планету так само інтенсивно, як і мільйон років опісля Проект Манхеттен.

Інститут стоїть там, де закінчується язик Скелястих Гір, і теж уклинюється: між плити наукових спеціалізацій. Ну, і Санта Фе нижче — вона також має свою сигнатуру. Жоффрей Вест, який нещодавно довів, що міста є такими ж як інші живі організми, з тією лиш різницею, що вони характеризуються безсмертям:

«Локалізація Інституту з однієї сторони викликає образ вежі зі слонової кістки, де ми досліджуємо фундаментальні питання, однак, з іншої —пов’язує нас зі справжнім світом, там внизу. Бо, врешті, у чому полягає виклик складності? У цілій цій великій екосистемі, у сукупності взаємодії між тим, що урбаністичне, і тим, що природне.»

Ідею Інституту Санта-Фе, великого атрактора дослідниць і дослідників складності, пробують наслідувати інші організації. З поміркованим успіхом. У гру можуть входити, як можна припускати, не пояснювальні в стратегічному плані чинники. Аура. Престиж. Таємниця. Часом, під час літніх семінарів, коли SFI заповнюють студенти, хтось із них, ведений загадковим звуком, як ті зачаровані флейтою діти з Гамельну, потрапляє до невеликої кімнати на краю Інституту і бачить там старшого чоловіка, схиленого над друкарською машинкою. І питає: А що то є?

Karol Jałochowski
Instytut na Górze
Polityka, 25.04.2018
Зреферував О.Д.

Дякуємо: zbruc.eu

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*