Іван Семанюк (Марко Черемшина)

Українське письменство, зокремаж наша оповідаюча література, записує сьогодня на картах своєї історії важку втрату: ненадійну смерть відомого оповідача Івана Семанюка, популярного в колах наших читачів під іменем Марка Черемшини. В розмірно молодому віці (род. 1876 р.) — віці Коцюбинського і Бальзака — відійшов він від нас, успівши лишити за собою доволі невелику літературну спадщину, яка ще так дуже недавно редукувалася до збірки оповідань з гуцульського життя п. н. ,,Карби“ (вид. ще в р. 1901), а тепер доповнилася рядом нових оповідань, розкинених по ріжних журналах, зокремаж, від р. 1922, в обновленім ,,Л. Н. Вістнику“.

Але хоч і яка вона невелика та Семанюкова спадщина в области українського письменства, то вона настільки релєфна та важлива своїм змістом, що визначує тут собою гостро закреслений етап, гідний пильнішої уваги кожного дослідника українського оповідання.

Літературне обличе Семанюка характеризувалося спершу як своєрідний варіянт Стефаникового і як своєрідний контраст до Федьковича. Коли Стефаник в гострім протиставленню до традицій ідилічної побутовщини звернув увагу на найглибші глиби мужицької душі і мужицького життя, коли його погляд тут досягав останніх меж у психіці даної людини й не зупинявся навіть перед сферою її підсвідомого, тобто демонічного, розгортаючи так перед нами цілком нові сторінки мужицької психольоґії, то Семанюк теж нехтує традиційну поверхню та дешеві шабльони побутових малюнків. Коли Стефаник романтично-гарним, більш стилізованою поезією, ніж суворим життєм надиханим картинам Федьковича (з гуцульського середовища) протиставить сувору дійсність тутже може вперше в абсолютнім обнаженню всіх її темних, тут і там до траґізму ірраціональних чинників *), то і для Семанюка мужицьке життє — це здебільшого ряд невідрадних невмолимостей, обуслівлених траґізмом матеріяльного та духового поневолення села. Деякі схожости основних мотивів в обидвох піддають навіть думку про безпосередність Стефаникового впливу на Семанюка, ось хочби мотив нехтовання старечих батьків невдячними дітьми („Дід“), або мотив смерти укоханої мужиком худоби („Чічка“ — у Стефаника „Шкода“), або мотив смерти жінки в її руйнуючім впливі на і господарство мужика („Грушка“ — і Стефаника між ин. „Синя книжечка“). Але коли з огляду на те все й вільно подекуди сказати, що творчість Семанюка в першій своїй фазі це — оскільки діло в основнім напрямі — варіянт Стефаникового хисту, то годі не зазначити притім і, вже тут ярко зарисованих, ріжниць між обома, з окремаж в їх артистичнім підході до даного сюжету.

Цей підхід у Стефаника — це підхід послідовного, иноді до жорстокости послідовного траґіка, а в Семанюка підхід ніжного, влюбленого в людину поета,

„У пригорщі бравби тото зелене село, леліявби, як дрібненьку, запашну отаву, гладивби, як паву.

„Дивіть, хитається межи горами гей дубова колиска у віночку, чічки розкидає.

„Хотівби тоті чічки позбирати, вітрові не дати, в садочку посадити. Та скілько разів рука за ними посягне, стілько разів мерця підіймає.

„Сухі, надмогильні квітки на цминтарних, струпішілих хрестах.

„А хочби їх росою росити, не покрасніють.

„Лиш би їх до серця тулити, лишби ними серце крівавити.“ („Карби “.)

Ця прегарна інтродукція до перших оповідань нашого поета кінчиться, правда, зазивом до читачів, щоб „варувати серце“, бо село „вам серце покервавить, глібоко покарбує, але те серце в Семанюка всежтаки озивається своїми глибокими, солодкими акордами все наново, й надихує так в нього і найболючішу картину подихом якогось визволюючого опрощення. У Стефаника участь серця, поетового співчуття, редукується майже до мінімума індивідуального вислову. Стефаник, як і Фльобер, Мопассан або Золя, зникає поза своїми постатями трохи не зусім, намагається обєктивізувати оповіданнє з точністю холодно критичного глядача, Стефаникові начебто байдужно, чи його малюнки покрівавлять читачеві серце, чи ні. Він лишає розмальовані собою траґедії без лагодячих меріжок поета, без елєґійних коментарів та влізливої патетики серця. Весь чуттєвий зміст зясовується в нього, з усею своєю сирою первісністю в самім оповіданню, у словах його героїв. А в Семанюка момент субєктивного спочування зі стражданнєм людини зазначується скрізь рефлєксійними відгуками, вражаючими не так своєю ідейною глибіню та могутністю вислову, як радше своїм чудово любим, з найглибшого серця пливучим теплом. Скількиж любови є нпр. в його зрештою реалістично простім малюнку хлопчини Петрика підчас гостини рідні в хаті діда! („Карби“.) Або у зворушливім малюнку старости батьків тутже. Або в оповіданню про ту нещасну дівчину-зведеницю, яка вертається до села як жертва безсоромного насильства, і як жертва „моральних“ пересудів заскорузлого, темного села ( „Зведениця“), — оповіданню, культурно, історичну вартість якого треба оцінювати поруч з найкрасшими нарисами Ольги Кобилянської. Або в малюнку того бідного хлопця, що мучений страшним голодом — присисається до корови.

„ …Корова стала що-раз то близше підходити до нього, нарешті приблизилася зовсім, витягнула писок, притулила до його руки гейби обнюхувала! а опісля взялася лизати його руки, лице, волося.

„Юрі вчинилося ще солодше як тоді, коли його небіжка неня проти сонця обіськала. То перший раз по нениній смерти зазнає він таких солодощів, такого тепла. Сиротою зустрічався він тільки з холодом та глумом. От уже третій день не мав нічого у роті; колиб іще тільки, то передня шкірка на череві прилипне до поперека. З вдячности став він гладити корову по її коровячому чолі і приговорювати: „Міцька моя, маленька моя.“ Відтак переліз через воринє, умикав жменю трави і подав корові. Корова їла … І він забув, де він, прикляк корові до вимя, пригорнув дійки до своїх засохлих уст і ссав один за другим, ссав без тями. А корова стоїть тай румеґає. Вона рада, що у свій час молока збудеться і вимя полекшіє…  („Злодія зловили“).

Таке місце заслугує на увагу не тільки як зразець Семанюкового хисту, але й як першорядний документ мужицьких гараздів в епоху цісарсько-панського режіму на нашій богатій Землі та велико-поміщицького раю в українськім селі, захвалюваного ще й сьогодня деякими  вченими зпід стягу гетьманської орієнтації. І знову, коли порівнувати розробленнє цього сюжету з анальоґічним подекуди сюжетом у Стефаника („Злодій“) та у Франка („Хлопська комісія“), зазначується в Семанюка золоте сяєво тої поетової співчутливости, яке в нього так чудово злагоджує кріваві карби невмолимого життя. Яка шкода, що те сяєво зі смертю нашого поета згасло на все! В духовости Семанюка являлося воно як творча результанта з глибокого співчуття і своєрідного оптимізму, коли розуміти оптимізм як духову погоду, все чуткішу на додатне і позитивне в людині, ніж на руйнуючу стихію в неї. З того в Семанюка стільки погідного, иноді Дікенсову веселість нагадуючого гумору („Святий Николай у гарті“), проблиски якого не гаснуть навіть і там, де наш поет на свій лад малює темні сторони мужицького консерватизму, тобто заскорузлости („Хіба даруймо воду“, „Основини“). І з тогож у нього в останній, на жаль, такій дуже короткій добі творчости, той рішучий зворот в сторону героїзовання людини, знаменний для всіх оповідань Семанюка в обновленім Л. Н. Вістнику. Можна сміло сказати, що ті останні оповідання розширили значно не тільки ціловид творчости давнього Семанюка, але і стали своєрідним доповненнєм гуцульського світа, розмальованого Стефаником. Бо вони малюють уже з усім артизмом, з усею енерґією поетового хисту не тільки світ боротьби й болю, але і світ радости, мужицької краси та мужицької сили. І тут Семанюк навязує, на мою думку, може і свідомо до Федьковичевих традицій, але без силуваного романтизму, без сентиментальної ідеалістики і без зайвого апотеозовання людини по лінії чисто літератської краси і прекрасности, затеж з тою ущерть переконуючою силою, що її надає подобам поета тільки несхитна вірність життєвого і психольоґічного овиду.

З цього погляду останні оповідання Семанюка такіж самі цінні там, де розмальовують гуцульське село в пожарах та у скруті війни („Село потерпає”, „Село вигибає”, „Бодай їм путь пропала”) — без суміші хаотичних масових сцен, а скрізь з гострими профілями людей — як і там, де повертають до ідилліки життя визволеного („Парубоцька справа», „За мачоху молоденьку“, „Парасочка“, „Марічку головка болить “ ). Типи мужицьких гарних людей захоплюють тут особливож в жіночих подобах тим більше, що почувається в них жар горячого, але з усім артизмом відтвореного еротизму, повного, наївної первісности здорової верховинської природи. А красу і майстерність жіночих типів в Семанюка треба підкреслити тим яркіше, що на жіночі подоби наша література взагалі не богата, вони й у творах Франка нпр. зазначуються иноді доволі яскравою невдатністю малюнку. Зокремаж годиться піднести тут ще й високо артистичне приміненнє дикції наших народніх пісень в формі останніх оповідань Семанюка, через що стиль їх повний ориґінальности і, сказатиб, запашної свіжости. Тут уже Семанюк епічний оповідач з божої ласки.

І якаж шкода, що той епічний талант зійшов з поетом в могилу, не зважившись на епічну героїку в великім стилю!

______________

*) З цього погляду можнаб оспорювати думку нашого шан. вченого, проф. Ст. Смаль-Стоцького, висловлену в колишній передмові до першого видання „Синьої книжечки“ Стефаника, де кажеться між ин.: „Умілістю кількома рисами-словами визначити дуже релєфно контури образа, освітити особи, показати їх душу, надати цілости настрій, нагадує В. Стефаник Федьковича.“ — О. Г.

[Український прапор, 1927, ч. 11, с.2—3]

13.06.2018
Дякуємо: zbruc.eu

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*