Книгар

То була найкоротша на світі вуличка. Відрубна від головної, вона ніяк не називалася. Обидва будинки, що утворювали її з одного боку, й обидва навпроти належали до сусідніх. То була навіть не вуличка, а перешийок, сполучна поперечка.

Сягнуло пʼятнадцять по десятій, книгарня якраз відчинилася. Ми заскочили горбаня тієї миті, як він лаштувався накинути халат і горб з усією виразністю напнув сорочку – здавалося, вона от-от розірветься.

«Жвавіше, відьмаку! Шкільна перерва не вічна», – одначе горбань і в вус не дув, наче заповзявся вимотати наш терпець. Світ по той бік вітрини притягував і відлякував. Ми мали горбаня за ворожбита і трохи побоювалися; водночас, його інакшість розбуркувала нас.

Ми не мали якогось певного наміру – в кожному разі, трощити вітрину не входило в наші плани, ми просто розвіювали нудьгу. Горбань жодному з нас нічого не заподіяв. Хай там як, щось нуртувало в нас, не даючи спокою.

Відбившись, камінці падали на землю, доки один зробив свою справу. Друзка розбитого скла ценькнула об тротуарну плитку, розлетівшись на дрібніші. Чари спали, вітрина миттєво зістарілася, вкрившись павутиною зморщок-тріщин. Метаморфоза ошелешила нас. Стало тихо-тихо.

Коли ми поткнулися туди наступного разу, жодного сліду нашого переступу не залишилося – на місці розбитого сяяло нове скло. Його було вправлено так, що ми бачили в ньому себе, вуличний ліхтар і силует будинку позаду; щойно припавши до шиби, можна було роздивитися, що діялося всередині.

Ми розходилися дужче і дужче, аж одного разу воно сталося. Хлопці казали, що я влучив горбаневі в груди, проте – Бог свідок – я не цілився. Інцидент пригнітив нас. Ми воліли не згадувати про нього, доки хтось приніс звістку, що бачив горбаня живого й здорового. Ми пішли покрадьки перевірити – так воно й було.

Потроху ми взялися за старе, щоправда, наша тактика зазнала змін. Ми заходили нібито пороздивлятися книжки. Нас наче хтось підмінив – ми були втіленням чемності, не забуваючи привітатись та попрощатися; робили це з якомога прикрішою ґречністю. Брали книжки з полиць і благоговійно гортали – утім, лише для того, щоб непомітно поставити на інше місце, спричинивши в їх розташуванні якогомога більший розгардіяш. Деколи ж, набравшись відчайдуства, ми ховали книжку за пазуху, намагаючись чимшвидше вшитися. Книжки нас нітрохи не цікавили. Нам було байдуже, що красти.

Здобич ми не заганяли і не читали, а викидали у перший-ліпший смітник. Якщо ми й побоювалися, то не так, як я вже сказав, бути зловленим на гарячому, як чарів, якими міг поквитатися з нами горбань. Жодний із нас не зрадів би, якби посеред уроку на очах в цілого класу перетворився на бридку жабу.

А горбань знай пускав нас, наче нічого не ставалося, тоді як ми жодного разу не купили в нього бодай найдешевшу брошурку. Нам відкривалися незрівнянно привабливіші можливості для інвестування, ніж тринькати монетний дрібʼязок на папір – з нас більше ніж досить було шкільних підручників. За всі рази ми нацупили, либонь, не так уже й багато. Не думаю, що горбань мав з того великі збитки. Хтось сказав, начебто він тихцем списує пропалі книжки.

Відтак мені вдруге не пощастило. Ховаючи книжку, я не відразу помітив горбаня, який стояв і дивився на мене. Він був утіленням незворушності, майже блаженства, подібно до святих на полотнах славетних художників. І лише в кутиках очей зачаїлося щось на кшталт легкого подиву. Я щодуху рвонув геть – на щось оригінальніше не було часу.

Хоч мав довгі бігунські ноги, він не кинувся навздогін. І нічого не крикнув, жоднісінького слова. І не перетворив мене на слизьку ропуху і на жодну іншу потвору, чого я, безумовно, заслуговував. Здавалося б, досить розчепірити долоню і проказати закляття, і мені гаплик. Чому він не зробив цього, залишилося для мене загадкою.

Хлопці чатували за рогом, схвильовані і зцікавлені. Майже всі вони вчилися в моїй школі, кілька – в сусідній. В їхніх очах я був героєм, який поцупив книжку під носом у відьмака – чорнокнижника і чаклуна. Майстер-клас зухвальства. Вони теж так хотіли би.

Вони не сумнівалися, що я зробив це в бажанні козирнути. Я не спростовував – не так з марнославства, як тому, що мене переціпило. В міру того, як я відхекувався і до мене доходив, як промінь сонця крізь хмари, сенс скоєного, мене оповивало дивовижне спустошення, від якого посвистувало у вухах.

Книжку я не викинув на смітник. І нікому не віддав. Вона дісталась мені надто дорогою ціною. Якщо чесно, я зауважив, що вона в мене, щойно вдома, коли витрушував ранець. Я знічевʼя погортав її і запроторив у найдальший куток.

Більше я не брав участі в подібних забавах. Цей період у нашому становленні хутко опинився позаду. Зненацька ми зауважили, що навколо повно симпатичних дівчат. Це відкриття ошелешило нас. Про букіністичні походеньки ніхто більше не згадував, вони тихо і непомітно відійшли в минуле.

Небавом я закінчував школу і взявся дати лад речам, ще не здогадуючись, що покидаю рідне місто назавжди. Книжка лежала там, куди я її запроторив. Я довго вагався, перед тим як віднести туди, куди вона належала. Я мусив зробити це.

Горбань мовби чекав на мене. Він прийняв книжку з виразом, наче то не я поцупив її, а він дав мені почитати. Коли я вже йшов, він несподівано запитав, ким я мрію стати. Я знизав плечима. Я ніколи не думав про це.

Я згадую той час, ті походеньки щоразу, коли повз вітрину книгарні прокочується, мов хвиля, галаслива ватага школярів. Я дивлюся на них крізь скло, а мені так, наче бачу себе і тодішніх приятелів.

14.09.2018
Дякуємо: zbruc.eu

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*