Летіло 40 сорок

Рубрика мистецьких пліток з першого річника (1934 р.) півмісячника «Назустріч», що почав виходити у Львові акурат 85 років тому

Наслідком нового курсу на Радянській Україні В. Стефаник, що мав признану державну пенсію за літературні Заслуги, втратив цю підмогу. В останніх його нарисах нема нічого пролетарського і ні комуністичного і свого буржуазного світогляду не зумів він виправити. Тому він тепер рідкий гість у Львові. Давніше, бодай раз на місяць або два, приїзджав до нас, щоб особисто відобрати пенсію; зправила мусів ходити за нею на вул. Набеляка кілька разів. При цій нагоді залюбки відвідував у Львові ріжних знайомих, щоб «підтримувати контакт зі світом». Зприводу цих відвідин зробив раз адвокат Г. таку злобну заввагу:

— Знаєте, що Стефаник це мужик з характером! У той день, коли він іде до радянського посольства, ніколи не йде до Шептицького — аж на другий.

*

Минулого місяця принесли деякі часописи статейки з нагоди 70-ліття Ольги Кобилянської, імовірно помилково тому, що в У. 3. Енцикльопедії і в інших підручниках находимо р 1865 як дату її народин. Кобилянська не має щастя до роковин у Галичині. Коли недавно святкували ювілей її літературної діяльности, трапився такий прикрий інцидент. Секретар «Т-ва письм. і журналістів» дістав із Чернівець телєґраму. Його не було тоді дома; жінка, відчинивши її, наоспіх прочитала: „Wegen Brateanus Tod Kobylanskas Feier verschoben“ Слово „Brateanus“ зрозуміла як недугу Кобилянської і протелефонувала мужеві негайно сумну звістку про смерть. Кобилянської. Вістка пішла по місті і попала навіть у пресу. Коли адресат телєґрами прийшов уночі до хати, глипнувши на телєґраму, зрозумів, що тут іде про смерть румунського премієра Братіяну. Будить жінку і питає її:

— Чи ти знаєш хто вбив Кобилянську?

— То її вбили?

— Так, ти і я…

*

Маляр Олекса Новаківський цінить свої образи більш як усі інші мистці. Він захоплюється ними як мами своїми чудесними дітьми, ставить на них височезні ціни і не хоче з ними розставатись. Навіть тоді, коли продав їх. Оповідають десятки випадків, якто він уміє проданий образ відобрати від власника.

Продав він промисловцеві С. свій етюд, з квітами. Зараз-же попрохав його, щоби образ залишив, бо хоче в ньому дещо поправити. Коли п. С. дістав образ назад, запримітив, що квіти подібні, але не ті. Іде до Новаківського і бачить, що куплений ним образ висить у робітні артиста.

— Вибачте, маестро, але Ви здається через помилку…

Новаківський зрозумів і каже:

— Бачите, я ніколи не продаю ориґіналів, тільки копії…

Пан С. оповідаючи про цей інцидент, питається:

— Ну і що би ви сказали на таке на йому місці?

На це один із нас:

— Сказав би: «будь ласка, зверніть мої ориґінальні доляри, а я вам дам замісць них копії»…

[1934, ч.1]

*

22-го грудня 1933 виставив у Львові наш театр після кільканадцятьлітньої перерви пєсу В. Пачовського «Сонце руїни». Неодин слухач мусів дивуватись, чому її дієві особи говорять фразами з народніх дум і відповідають приповідками. Цю пєсу вислав автор у 1912 р. на драматичний конкурс «Просвіти». Пєсу хотіли нагородити, тим більше, що вона було єдиною літературною присланою на цей конкурс, але члени жюрі мали клопіт з одною дрібничкою. Автор не зрозумів одної з умов конкурсу, яка згадувала, що історична пєса повинна бути написана мовою дум і народніх приповідок і поначиняв її фразами з народніх дум і сотнями приповідок. Коли йому звернули увагу на це непорозуміння, він мусів очищувати пєсу саме з того, що коштувало його найбільше труду. Все-ж таки всіх приповідок не міг викинути.

*

Один із радників української делеґації на Мирову Конференцію у Парижі був правник Сергій Шелухин, тепер професор Українського Вільного Університету у Празі. Він замовив собі білети з титулом senateur тому, що був членом Вищого Суду в Одесі, званого сенатом. По француськи значило це — член вищої законодатної палати. Один із секретарів делегації пояснював «сенаторові» Шелухинові, як слід було перекласти його почесть по француськи, а також і те, що такий титул не слід поміщувати в правому кутку білету, де звичайно пишеться місто й адресу. Переконати «сенатора» було неможливо, він був з професії — прокуратором. Тоді один із секретарів озвався:

— А я гадаю, що титул сенатор і то саме в тому місці на білеті, зовсім підходить, бо сенатор, значить той, що мешкав над Сеною.

*

У 1919 р. був у Парижі головою української делєґації на мирову конференцію Гр. Сидоренко, інженір, що не знав ні закордонної політики, ні дипльоматії, ні чужих мов. Він пересилав урядові У.Н.Р. обширні звіти про свою діяльність і членів париської делєґації впевняв, що добився тайних побачень з Клемансом, але звязаний словом не може виявити про що розмовляє з головою Мирової Конференції. Члени делєґації всміхались і кепкували собі зі свого «голови», хитрого малороса. Одного ранку один із членів делегації каже Сидоренкові:

— Пане голово! Ви вже знаєте, що Клємансо обіцяв визнати Україну?

— Коли, де!? — повірив на мить Сидоренко.

— Вчора вечір заявив на тайному побаченні, що визнає її але звязаний словом вами не може про це нікого повідомити.

*            

От чому Антанта не визнала у 1919 р. України як самостійної держави.

У зимі 1919 р. єдиний раз представники Української делєґації на Мирову Конференцію в Парижі були офіціально запрошені на Quai d’ Orsay, де засідали члени Мирової Конференції. Ішло про галицьку справу. Нарадою проводив сам Клємансо. Наші делєґати відповідали на ріжні запити. Кульмінаційною точкою цієї конференції було таке питання спрямоване до Ол. Шульгина:

— А за ким заявились би ви, якби ви мали вибирати між Росією і Польщею?

— За самостійністю.

— Я питаю вас, якби ви мали вибирати?

Довга мовчанка і збентеження. Нарешті:

— За Польщею.

Тоді голова делегації Г. Сидоренко кидає пів голосом на всю салю:

— Про…рали справу! — не знаючи, що на салі сидять експерти, які дуже добре розуміють.

*

У Празі робили кілька літ тому ювилей проф. Ол. Колессі. У Львові чули ми з цього приводу таку розмову:

— Не хотів би я бути у шкурі головного ювилейного референта. Про що він буде говорити? про ті твори, які Колесса мав написати ?

— Може говорити про найкращий твір Колесси, який він має ось-ось видати…

— Про який?

— Про його доньку, Любку.

[1934, ч.2]

=

У 1920 р. зупинився на якийсь час у Відні визначний американський економіст, дуже впливова людина Вандерліп. Представники галицького уряду почули, що він ставиться до нашої справи прихильно і міг би нам у неодному допомогти. Рішили вислати до нього далєґацію. Американець приняв її просто, щиро і без зайвих фраз спитав:

— What can і do for vou?

У відповідь на це питання виступив наперед у традиційному анґлєзі міністр др. С. і виголосив чвертьгодинну, промову. Треба її було перекласти на анґлійську мову і перекладчик, що оповідав нам про це, каже:

— Чорти мене брали, коли я мав перекладати цю поезію….

— Дуже гарно… — відповів реальний американець — що можу для вас зробити?

Після цього виступив наперед наш другий міністр др. Л. і виголосив нову чвертьгодинну промову, як до цісаря. Перекладчик прів, бо американець повторяв:

— Так, так…. розумію… але що я можу для вас зробити?

І чим скінчилась ця авдієнція? питали ми перекладника.

— Вандерліп сказав мені, що спочуває з нами, бо справді бачить, що ми дуже бідні.

*

Микола Вороний вів, підчас свого останнього кількалітнього побуту у Львові, драматичну школу. Один із наших громадян поручив йому раз 20-літню панночку, що рвалась на сцену. За якийсь час приходить дівчина до свого мецената і жалується, що довше ходити до Вороного не буде.

— А це чому?

— Бо він каже, що для сцени мусить мені виробити віддих.

— І це вам шкодить?

— Не шкодить, але він замість слухати, чи маю глибокий віддих, хоче його бачити.

*

Осип Маковей хотів на кілька літ перед смертю видати збірку своїх давніх поезій. Як завсіди дуже критичний радився він у цій справі з одним приятелем, прохаючи сказати йому щиру думку про ці — як казав він — «гріхи молодости». Приятель помовчав, врешті каже:

— Перш за все скажіть ви мені щиро, навіщо ви хочете їх видавати?

— Добре, вам признаюсь — відповів Маковей з приємною усмішкою — хочу зробити приємність своїй жінці. Вона не вірить, щоб я міг бути колись закоханий.

— То видайте краще свої старі любовні листи. Вони швидше «підуть» від поезій — каже приятель.

— Маєте рацію — засміявся Маковей то ходім на пиво, може я пригадаю собі, що я з ними зробив перед шлюбом.

*

Видавець нового перекладу Св. Письма Старого Завіту прохав недавно редактора одного нашого часопису, щоб помістити про цей переклад якусь ширшу згадку. Редактор передає це прохання одному зі співробітників і доручає додати при бібліоґрафії якусь замітку. Співробітник пише:

«Книжка написана дуже популярно і надається до загального поширення».

[1934, ч.3]

*

Неодин читач «Української Загальної Енцикльопедії» буде нераз дивуватись чому попали туди деякі імена, навіть з фотоґрафіями. Та може неодин здивується теж, чому не попало туди імя др. І. Раковського, головного її редактора.

— Бачите — як звик починати що друге речення др. І. Раковський — це така історія…

Гасло «Раковський Іван» було під буквою «Р», на свому місці, але в останній хвилині перед друком зшитка, щезло.  Його викинув нишком, без відома інших членів редакції, сам д-р Раковський зі скромности. До. Р. відзначується справді скромністю гідною великого вченого.

У редакції «У. 3. Е». счинився шум. Інші члени редакції почали атакувати редактора:

— Чому Ви це зробили всупереч спільній згоді?

— Бо я прийшов до пересвідчення, що коли ми пропустили стільки інших прізвищ і люди можуть почувати себе ображені то і мені не лицює…

— Але тамтих ми пропустили несвідомо, а Ви пропускаєте себе свідомо….

Крім цього — додає новий арґумент інший „член редакції — бути в Енцикльопедії це ще не почесть, а попросту реєстрація… Адже Ви, пане професор, гасло «мурашка» і «блоха» даєте…

Учений природник обурився:

— Вибачте, але «блоха» це дуже важне… Через неї наприклад поширюються страшні недуги…

— Через Вас теж…

— Через мене?! — налякався др. І. Раковський.

— Страшна недуга меґальоманії, бо Ви помістили в «Енцикльопедії» стільки малих людей…

— Отже?

— І Ви, і всі ми, можемо там сміло бути…

*

Є у Львові фільмовий підприємець земляк К., що розмовляв і листувався із ріжними славними людьми і ця черга в нього безконечна.

Скаже хтось за столом:

— А знаєте шпигунська афера нагадує «Шпигунів» Лянґа….

К. докінчує:

—  Памятаєте найефектовнішу сцену зі «Шпигунів»? То я порадив Лянґові так її зробити…. А Лямач, минулого року у Празі, коли ставив «Екстазу», питається мене….

— Вчора — перебиває хтось — я бачив Петровича у «1001 ночі» і він мені менше подобався…

— Петрович?! — затягнувся цигарою кіновик К. — це останній батяр. Минулого року у Берліні позичив від мене 20 марок і казав, що завтра віддасть…

При нашім столі сидів увесь час мовчки якийсь гість із провінції і після пів години каже пів голосом до сусіда.

— Будь ласка спитайте цього пана, скільки він платив Ґреті Ґарбо за один вечір… Так приватно. Я вибираюся в прогульку до Скандинавії і якби здибав її на вулиці, хотів би їй запропонувати піти зі мною на вечеру.

[1934, ч.4]

*

У «Нових Шляхах», коли тільки почали виходити, появилась більша стаття про д-ра Костя Левицького з нагоди його ювилею, ще й з портретом. Журнал, що мав буцім-то боротись із заскорузлістю і галицьким загумінком, хотів на всілякий випадок зєднати собі впливового сеніора наших політиків. Статтю, як усі зміркували, написав Федь Федорців, але була вона підписана Миколою Залізняком. Один із приятелів Федорцева накидається на нього у розмові.

— Як Ви могли підписати Залізняка замісць себе на своїй статті?!

— А Ви хотіли, щоб під дурними статтями я сам підписувався? — відрубав Федорців.

То хто з вас двох дурніший, той, що підписав чи той, що написав?

— Оба розумні, бо ми з Залізняком так умовились: я буду відпекуватись, що писав статтю, а він, що взяв за неї гонорар.

*

Редакції знають д-ра Іляріона Свєнціцького як одного із найсимпатичніших співробітників. Рукописи, які він приносить можна йому виправляти, починаючи від мови і стилю, до думок включно. Він не має претенсій; щоб тільки було надруковане. Після цього він часто робить із неї відбитку. Окремий твір від 5—10 сторінок. Та трапився раз такий інцидент. У «Ділі» виправили д-ру Свєнціцькому статтю так, що він прибіг обурений. Після гострої виміни думок, він заявив:

— Більше вам уже статті не дам!

Тоді один із членів редакції встав і простягнув до нього руку:

— Дайте слово чести!

Д-р Свєнціцький як правдивий дипльомат, слова не дав.

*

Безпосередньо перед війною і якийсь час підчас війни був у Галичині дуже популярний наддніпрянець, талантовитий різьбар, Михайло Гаврилко. До речі пробував він теж віршувати і видав збірочку «На румовищах». Його свобідна поведінка, що нагадувала безшабашного запорожця бентежила неодного «сальонового» галичанина. Раз у товаристві звертається він до свого сусіда, з яким щойно познайомився і питається на весь голос:

— Скажіть, товаришу, чому у вас дружина якась така миршава?

Сусід не мав сміливости впевнитися, що це таке «миршавий» і довідався про це бідолаха, кілька днів пізніше.

[1934, ч.5]

Перед самими народинами «Світу», орґану «Молодої Музи», у 1905 р. приїхав із Риму П. Карманський. Його товариші від пера рішили, що треба якось його привитати. Рим, пінії, кипариси, „Collegium Ruthenum“ мексиканська артистка, до якої зідхав молодий поет ойлюлійним смутком… Як його прийняти? В останній мент вибрали каварню «Монополку», де й так усі ходили що-вечора, як тільки мали на один «мелянж».

Та саме у той привітальний вечір обрахували, що заплатити за гостя ніхто з них не може. Тому рішили, що кожний заплатить за себе, а Карманському «зафундує» каву др. Ст. Людкевич, що був уже тоді ґімназійним учителем і завсіди мав гроші. Молодий композитор, що був усе життя дуже добрим бізнесменом, згодився на таку почесть аж після довгих арґументів. Карманський мав цього вечора добрий апетит. А може попросту на теольоґії в Римі не давали тістечок. Пє каву і закушує. Одно тістечко, друге… третє… пяте…

Ще нині очевидці сперечаються, при якому-то зчерги др. Людкевич, що стежив за апетитом Карманського увесь час із розпукою, не витримав:

— Бо то… прхльхосю… сляк би то тляфив!.. ніби-то поет, такий ніжний, що писе вірсі, а зре як кінь….

Кілька літ пізніше. «Молода Муза» починає видавати свої твори. С. Твердохліб хоче, щоб до його збірки «В свічаді плеса» написав передмову М. Яцків. Найгарніша збірка «М. Музи» — «Казка про перстень» М. Яцкова вийшла за гроші жінки Твердохліба; відмовитись нелегко. Але всі члени «М. Музи» тихцем є проти того, щоб письменник із таким іменем як Яцків «афішувався» на віршах Твердохліба, до яких більшість і так не має довіря. Перестерігають Яцкова і він обіцює, що не напише передмови, тим більше, що сам не знав би, як за це взятись. Але Твердохліб знає як ходити коло інтересів, має невичерпану енерґію, появляється його збірка і всі здивовані, що в ній таки є передмова Яцкова. Вечором у каварні «Центральній» насідають на Яцкова.

— Як Ви могли?.. — Як ти міг!

Яцків пробує боротись як зацькований дик, а накінець із добросердою усмішкою мужичка каже:

— Я був пєний…

Ніхто не мав арґументу. Аж за якусь хвилину хтось додає:

— Но, добре… як письменник то він знає, що по пяному можна все писати, але як банковий урядовець то він таки повинен дивитись під чим кладе свій підпис…

[1934, ч.6]

*

До Івана Франка прийшов раз один молодець зі зшитком поезій. Франко був у доброму настрою, зазирнув у зшиток, дуже втішився виразним письмом і казав собі залишити рукопис. Яке було здивування молодого автора, коли два тижні пізніше побачив він у «Літературно-Науковім Вістнику» одну свою поезію! Хоча як тішив його такий дебют, одно мулило йому серце: із первісного тексту лишилось небагато, Франко таки добре «підправив» його до друку.

Іде до Франка дякувати. Франко знову приймає його дуже радо, завів із ним розмову та осмілив. Молодий поет нарешті зважується:

— Одно тільки мені прикро, що моє імя стоїть не над моєю поезією…

— Я вас розумію, молодий приятелю — відповідає з усмішкою Франко — але мені ще прикріше: я мушу свій текст додавати до вашого імени.

*

Лесь Мартович писав мало для літератури бо за багато записував паперу в адвокатській канцелярії. Так само як довгими роками не міг зважитись на адвокатський іспит, не зважувався — із надто великого привязання до життєвих радощів — на ролю письменника. Зате писав він легко, свобідно і треба була тільки найти відповідну хвилину, щоб «видерти» від нього нарис.

Обіцяв він раз до одного журналу оповідання і не прислав. Та ось довідались у редакції, що Мартович приїхав до Львова. Ввечір застукали його у «Нафтули».

— Де оповідання?

— А гонорар де?

— Дамо — коли дістанемо рукопис.

— Прийдіть за годину.

Приходять за годину, а Мартович зовсім спокійно:

— Вже майже готове… але мушу переписати, бо не прочитаєте…

— Но, добре — каже редактор — я зайду пізніше, бо і так маю ще піти до каварні побачитись з одним приїзжим.

По півночі посилає редактор до Мартовича одного свого молодого співробітника і каже:

— Даю вам тут три ринські, але памятайте, що як довго не будете мати у своїх руках оповідання Мартовича, не давайте йому грошей, бо тоді він уже не напише.

Молодий делєґат віднаходить Мартовича у веселому товаристві після не знати котрої шклянки пива і каже, що «пан редактор прохав передати рукопис».

— А гонорар де? — питається Мартович.

— Маю… але не можу — зацукався молодець — дати, заки не дістану рукопису…

Тоді Мартович:

— Іди і скажи, пану редакторові, що він не має поняття, що це таке літературна праця. Я прийшов сюди виключно на те, щоб написати оповідання… і дивіться, самі пляшки з пивом і горілкою, а ніодної пляшечки з чорнилом…

[1934, ч.7]

*

Др. Іван Копач — відомий педаґоґ, клясицист і коментатор Павльзена має відчит на тему «Клясицизм і модернізм». Тема нелегка і тому прелєґент підготовляє до неї ґрунт годинним вступом. Прелєґент має сильне здоровля, здоровенний голосовий орґан, всесторонню ерудицію і красномовний пал. Усе це разом складається на те, що слухачі після години почули сотню ріжнородних фактів, але небагато про саму тему. Предсідник зборів, сам перетомлений, пересилає прелєґентові записочку.

Др. І. Копач: — Мої панство! я дістав тут саме пропозицію від голови зборів, щоб перервати виклад на пять хвилин. Але я вважаю, що це непотрібне, бо те, що я буду говорити тепер, буде вже цікаве…

На салі один сусід до другого:

— Старий ґімназійний практик! Знає, що на перерві можуть повтікати до хати!

*

Одного разу в «Ділі» начальний редактор доручив Ярославові Весоловському написати статтю. За якийсь час виходить із своєї кімнати і бачить, що Весоловський не пише, тільки щось вирізує ножичками.

— Я-ж тобі казав написати — підкреслює редактор своє прохання.

— Коли ти шеф — відповідає Весоловський — то пильнуй свого шевства,  а до кравецтва не мішайся!

[1934, ч.8]

*

Володимир Самійленко підчас свого побуту у Львові перед смертю мав переклад комедії Бомарше «Одружіння Фіґаро». Ходив він із цим рукописом від одного видавця до другого і надаремне. Один із письменників, до якого він звертався з радою, чи не можна б де продати того перекладу, питає його:

— А чому Ви вибрали саме «Фіґара»?

— Архитвір…

— А чому Ви так мало перекладаєте: Ваш «Тартюф», наприклад, чудовий і має успіх на сцені…

Самійленко не любив назагал багато писати і відповідав на запити теж дуже поволі, після довгої застанови.

— Бачите — каже — коли я з одним перекладом ходжу вже чотири роки по людях то переклавши десять комедій Молієра мусів би ходити з ними цілих 40 років.

*

Карикатурист Едвард Козак, редактор гумористичного журналу, сидить у каварні похнюплений. Підходить один із приятелів і питається:

— Ов, а ти чого такий сумний?

— Бо я нині не працюю.

*

Микола Голубець видавав уже кілька разів ріжні часописи та журнали, які не мали щастя. Хоч були невинні, а проте були засуджені на смерть. Коли Голубець узявся за таке останнє своє видавництво, один із приятелів зустрівши його на вулиці питається:

— А звідки ж ти маєш гроші, що б видавати ґазету ?

— Ти дурний — відповідає Голубець — якби я мав гроші то я видавав би —гроші, а не ґазету.

*

В одній нашій редакції А. йде суперечка за один наш орґан Б. Останнє його число — цього Б. — лежить на столі і гість, що відвідав своїх товаришів-журналістів, нараз обурюється:

— І кому потрібна така нудна канцелярщина? Хто це читає! Це ж якісь матеріяли з 48-ого року, а не сучасна газета!

Тоді один із редакторів (редакції А.) каже:

— Е, не кажіть. Ґазета Б., дуже потрібна і ми всі повинні її якнайдовше підтримувати.

— Що? — витріщив очі гість — ви це нині кажете? ви, що не хотіли брати її навіть ніколи в руки?.

— Бачите… якби «Б», не виходила то наша була б найдурніша, а так коли «Б», появляється, нам стає на душі трохи легше.

[1934, ч.9]

=

Наш відомий артист Олександер Загаров, ставив 10 літ тому у Львові «Отелля». Це була одна із найдовших вистав, яку бачила наша публика — тяглась від 8-ої до 2-ої вночі. Гурток глядачів, висидівши поза північ, рішив вислати делєґацію до директора, щоб конче скоротив пєсу.

Загаров не дав себе переконати:

— Пєса віршована, артисти ролі вміють напамять… якже-ж пропускати текст?

— То останню сцену з пятої дії, коли душите Дездемону, перенесіть на кінець четвертої і так цього ніхто не запримітить — піддав раду один делєґат.

— І не буде бідна так довго мучитись — підтримав його другий.

— Але-ж, мої панове! — переконував Загаров — це-ж. Шекспір! Образ психольоґічного змагання! Як можна з його архитвору викидати цілі сцени?!

— То замісць Дездемони задушіть зараз на початку суфлера… він не належить до пєси… і зовсім просто скоротите всім артистам ролі.

*

Наш журналіст Дмитро Геродот прислав із Букарешту до «Діла» кілька статтей. Статті помістили, виправивши мову. Дописувач був невдоволений поправками і в листі до редакції боронив деяких своїх висловів і зворотів. Член редакції що поправляв рукопис, подратований кричить на цілу кімнату:

— І скажіть, що на це відписати?!

— Відпиши — обзивається один із членів редакції — що українська мова від Геродота дуже змінилась. 

*

Григорій Сидоренко, голова української делегації на Мирову Конференцію у Парижі в 1919 р. мав багато здорового кумівського розуму, яким вирішував найскладніші політично-дипльоматичні проблєми. Коли вбрав до смокінґа довгу полинялу фіолєтну краватку і секретар делєґації звернув йому увагу, що це не comme un taut він спокійно відповідав, що Україна має свою стару культуру і не мусить в усьому наслідувати Францію. Коли раз якийсь визначний француз увійшовши до делєгації побачив Сидоренка поруч із возним делєґації і рішив, що голова делєґації той, що робить краще вражіння — возний, Сидоренко з непохитним спокоєм сказав пізніше:

— Бачите які ці «ваші» французи інтеліґентні! Не вміють відріжнити мене, дипльомата, від нашого Івана.

*

Зійшла раз дискусія на тему безладдя  на Україні, що так перешкоджує доцільній дипльоматичній праці на париському ґрунті. Каже один із членів делегації:

— Возьмім наприклад бандитизм. Західньо-европейські дипльомати, поінформовані про такі явища….

На це перебиває йому голова делєґації:

— Мій пане! Повірте мені, що одна з ознак державного народу та, що в ньому заступлені всі суспільні типи і добрі і злі. І коли ми і тут у Парижі  будемо мати не тільки великих міжнародніх дипльоматів, але і великих міжнародніх бандитів то це буде найкращий знак, що йдемо вперед…

— Коли так — відповідає на це один із членів делегації — чому-ж нас досі  не визнали?!

[1934, ч.10]

*

На виставі «Подружжа у двох мешканнях» Лужницького-Балтаровича. Діяльоґи на перервах:

— Змилуйтесь як можна давати співочі ролі артистам без голосу?

— Можна, бо коли вони грають маляра та журналіста то не мусять мати голос.

*

— Все було би добре, але мене найбільше дратує, що дієві особи невідомо чого починають танцювати.

— Мене дратує щось інше: як може публика невідомо чого приходити до театру.

— Що вам найбільше подобається у цій пєсі?

— Балтаровичева.

— Справді?

— Справді, бо найбільше подобається мені жінка, яка танцює так, як чоловік її хоче.

*

До члена нашої редакції підходить один гість і каже:

— Маю для Вас дві знамениті речі до «40 сорок».

— Давайте!

— Сороку і Сорокову.

[1934, ч.11]

=

ТВОРИ Н. КОБРИНСЬКОЇ

У каварні, де збираємось що четверга, засідало цього тижня кілька визначних орґанізаторок Жіночого Конґресу. При ріжних столиках оподалік, туляться ще й інші жінки, теж зацікавлені жіночим рухом, головно тим, які роблять довкола своєї особи. До них дійшли поневолі відгуки про програму конґресу.

— Чи Наталія Кобринська та, що її фотоґрафію помістили на повідомленнях про зїзд, це та сама, що писала теж якісь оповідання? — питається одна молода жінка.

— Та сама. Є така її книжка «Ядзя і…» чекайте, ще якесь друге таке імя…

— Ви мусіли переплутати. «Ядзя» це-ж чисто польське імя… Це пригадую собі Родзєвичівної „Między ustami і brzegiem puharu.“

— Але-ж ні! Напевно Ядзя! а друге імя вас чисто українське: Маруся… Не ручу. Але пригадую собі ще якусь другу книжку Кобринської «Дух часу…»

— Може «нового часу..?»  — Може й нового…

У цій хвилині підходить до столика цих двох пань малярка.

— Чи Ви може знаєте книжку «Дух  нового часу?» — звертається до нього  та, що сильніша в літературі.

— О! прошу пані! не тільки одну… а цілу бібліотеку «Нового Часу» — а духа «Нового Часу» Тиктора, знаю особисто.

ЧОМУ У СТАНИСЛАВОВІ?

На «Бесіді» розмова двох радників.

1-ий радник: Не розумію, що цим жінкам стрілило до голови робити зїзд у Станиславові…

2-ий радник: Бачите політика.

1-ий радник: Знаю, що політика, але чи політики не можна робити у Львові.

2-ий радник: Ви не розумієте мене. Жіночий рух це фемінізм… суфражетки п-не ді..ю… Отже проти мужчин… А жінка без мужчини значить те, що мужчина без жінки…

1-ий радник: Аж тепер нічого не розумію!

2-ий радник: Значить: целібат. А у Станиславові панує Хомишин, що є за целібатом. Тепер уже розумієте, чому «Нова Зоря» так підлабузнюється нашим жінкам…

СЕНЗАЦІЙНИЙ ПОЇЗД

Зачуваємо, що дирекція залізниць у Львові звернулася до «Союзу Українок» з пропозицією, щоби окремий поїзд, який виїде зі Львова на жіночий конґрес получити одночасно з проєктованим «поїздом у невідоме».

ЧОЛОВІКИ НА ЖІНОЧОМУ КОНҐРЕСІ

Деякі чоловіки з симпатії для визвольного жіночого руху, інші в недовіри до тих готелів, де вони можуть ночувати, рішились супроводити їх до Станиславова. Один із них питається своєї жінки:

— А що-ж я там буду робити? Чи нас там пустять на салю?

— Ні; мусиш хіба бути кореспондентом від якоїсь ґазети.

— Но, а ніякий мужчина не буде там: промовляти?

— Ні, тільки ті, що приїдуть із привітами…

— То може я би — —

— Привітаєш мене дома, як я вернусь із засідань.

МУЖЕСЬКА ВІДПОВІДЬ

Редакторка одноднівки на Жіночий Конґрес збирав у ріжних представників наших установ погляди про Жіночий Конґрес. Приходить до одного і питається:

— Як ви ставитесь до Жіночого Конґресу?

— Пані моя! Мені не вільно поставитись до одної моєї жінки, а ви хочете щоби я ставився до цілого конґресу?!

[1934, ч.12]

*

Ґраф Михайло Тишкевич, другий з черги голова «Української Надзвичайної Місії» на Мирову Конференцію в Парижі 1919 р. привязував велику вагу у своїй дипльоматичній праці до історичних доказів. І. Борщак, член цієї делєґації, збирав як історик для нього виключно матеріяли про давні культурні взаємини Франції та України і ґр. Тишкевич користувався ріжними історичними фактами як доказами.

Одного разу запросив він до себе на вечеру кількох визначних французів; були між ними відомі поети Мазад, Маґальон, відомий публіцист і діяч адмірал Деґуї, самі наші приятелі. Підчас вечері оповідав ґр. Тишкевич своїм гостям про сильні симпатії українців для Франції на доказ згадав, що досі в селянських хатах в Україні висить портрет Наполєона. Такі, мовляв, відгуки походу Наполєона на Москву, від якого наші селяни ждали визволення.

Коли пізно вночі гості вийшли від ґр. Тишкевича, один із французів каже:

— Навіщо він нам таке оповідає про Наполєона? Чи ми такі наївні, щоб у це повірити?

— Бачите — відповідає другий — дипльомати старої школи, такі як наші брешуть так, що їм вірять інші, дипльомати молоді брешуть так, що тільки самі в це вірять.

*

Приходить до нас молодий співробітник і приносить статтю про сучасний европейський театр. Читаємо, читаємо і кажемо йому:

— Слухайте! але-ж ви тут не згадали того, що найважніше: ані найвизначніших сучасних драматургів ані найчільніших творів ані не подали характеристичних рис нового театру…

— На це нема ради — відповідає незворушно молодий автор — людський ум не може всього обняти.

[1934, ч.13]

*

О. Олесь приїхав кілька літ тому з Праги до Львова у відвідини до одного мецената — не адвоката, а справжнього мецената, що постійно допомагає йому. Одна дама, що має велику пошану для славних людей, хотіла конче познайомитись із Олесем, памятаючи заголовок його збірки «З журбою радість обнялась…» Не було це легко, бо Олесь перебував у тісному гуртку і ніде не показувався. Чоловік цієї дами хотів зробити своїй жінці приємність і одного вечора сказав:

— Ходи зі мною, покажу тобі Олеся.

Пішли до одного із славних львівських шинків і сіли за стіл, довкола якого сиділо кількох не менше славних знавців пільзнера, громадського та родинного життя. Гутірка була така весела, що поетична дама зовсім забула за чим сюди прийшла. Було далеко за північ, коли сказала вона до чоловіка:

— Но, йдемо, я вже втомлена…

— А Олесь? — сказав їй пошепки чоловік.

— Дякую тобі за посередництво… Я знаю вже твої викрути. Тобі би тільки до шинку дістатись.

— Даю тобі слово, що тебе з ним познайомлю ще нині… але посиди ще трохи…

— Але не більш як чверть годинки…

— Добре.

Коли за якийсь час звеличниця поетів, утративши терпець, почала нарікати на пияків, один із присутніх, щоб припинити акт обвинувачення, каже до неї нишком:

— Не так гостро… образите нашого гостя-поета…

— Кого?

— Олеся.

— Якого?!

— А того найкращого кумпана, що сидить поруч вас…

Дама довго не вірила. Вона уявляла собі ніжних поетів і їх нектар зовсім не так. Зате вертаючись до хати сказала, до одного з тої «малої та чесної компанії»:

— А ви знаєте, що я ніколи не думала, що мій чоловік цікавиться поезією…

*

Юліян Бачинський, автор «України ірреденти», став одного дня представником У.Н.Р. у Вашинґтоні. Тому, що цей представник не знав ані анґлійської мови ані що має робити в ролі дипльомата, наняв він собі одну приватну кімнату, купив ґрамофон і величезні гроші призначені на політичну акцію та дипльоматичну репрезентацію складав щомісяця до банку на власний рахунок. Таким робом скромний політичний діяч став згодом власником величезної камениці в Берліні і рентієром.

Приятелям цього дипльомата, що причинились до такої його карієри, часто було неприємно слухати злобних завваг про те, якто «товариш Бачинський урядував у Вашинґтоні». І коли одного разу одному із них було вже цієї критики за багато, він скипів так:

— А ви гадаєте, що було б краще,  якби він замість сидіти тихо, був справді виступив в Америці як дипльомат! Подивіться на представників по інших наших центрах? І гроші витратили і нас компромітували своїми виступами?

— Но добре, то не було вже кращого кандидата на Вашинґтон?!

— Були, але не хотіли їхати…

— Чому?!

— Знаєте: чесних людей страшно трудно переконати…

[1934, ч.15]

*

Др. Володимир Бачинський відчув раз випадкову потребу пройтися ранком по Високім Замку. Зустрів по дорозі д-ра Дмитра Левицького і пішли разом. Це був час дуже схвильованої політичної боротьби і представники двох напрямків нашої політики мали обговорити неодне питання.

Ідуть, сонце світить, а В. Бачинський з немалим черевом, сопе. Не звик багато ходити, за часто розїждає фіякрами. Не перейшли і двісті кроків, а Бачинський каже до Д. Левицького:

— Ні, я довше тут не витримаю… мене з того повітря голова болить… Ходім до Кучека.

Такого повітря як у Кучека на Краківській справді нелегко було найти ще в другому місці у Львові.

*

Павло Ковжун — людина невтомна і невгамовна. Малює, пише, організує, а листування веде таке, що майбутнім членам «Наук. Тов. ім. Шевченка» вистане на 10 літ студій. Одно слово: людина на всі боки. Має лише клопіт із двома ворогами: часом і грішми. Набере роботи по вуха і ледви зіпає. Часто трапляється так, що замовлять у нього обгортку на книжку, книжка готова, пора випустити її у світ, а обгортки нема:

— Пане маестро! Ви обіцяли, що минулого тижня принесете…

— Завтра вранці буде…

— Напевно?

— Кажу-ж Вам, що вже кінчу…

Ждемо напевно.

— Будьте спокійні.

І видавець з автором спокійні, тільки на цю ніч. Ковжуна знову нема тиждень. За той час він дістав два інші замовлення і писав статтю.

Один із його товаришів, не міг дочекатись обгортки на книжку, яку треба було випустити на означений речинець. Замовити у когось іншого було за пізно, тим більше, що на заголовній сторінці вже видрукували: «Обгортка Павла Ковжуна». Сідає і пише до нього записку: «Повідомляю Вас, що коли завтра не принесете обгортки, замовляю її у найгіршого мазуна, але надпис на книжці, що рисунок Ваш — лишиться.»

І помогло негайно; Ковжун шанує своє імя.

А спокій має олімпійський, щирість — зворушливу.

Внедовзі після народин одного сина, має він другого. Один із приятелів бачу чи його матеріяльну скруту, вскипів:

— Чи Ви збожеволіли? знову син!.. Чи Ви не імаєте застанови?…

А Ковжун преспокійно:

— Бо то бачите вийшло таке: я спочатку забув, а потім загаяв.

І з тим, що робить на замовлення, трапляється те саме, що з тим, що робить для приємности: то забув, то загаяв. Як 100-відсотковий мистець.

*

Лев Ґец і М. Драґан вибралися цього літа на прогульку до Стокгольму. Оглянули музеї, море, вулиці, нарешті пригадали собі, що гарно було б відвідати великого земляка Модеста Менцінського, старого стокгольмського громадянина.

Віднайшли його дім, задзвонили, виходить служниця. Говорить тільки по шведському. Питаються, чи п. Менцінський дома. Видко, що нема, бо гостей не впускає, але де і коли буде, важко розчовпати.

— Може знаєте бодай два шведські слова… — питає один.

— Знаю саме два, навіть дуже добре: назви двох фірм, що виробляють електричні лямпки, дуже у нас популярні…

— Я їх теж знаю, але краще не кажіть, бо ще нас викинуть за двері.

І пішли, не побачивши Менцінського.

[1934, ч.16]

*

Михайло Грушевський приїхав улітку 1919 р. до Парижа у вірі, що може ще дещо змінить у рішенні Мирової Конференції у нашій справі, саме тоді вже неактуальній і в безнадійному стані. Його звели з Полем Пенлєве, що не був членом уряду, але мав великі впливи, як недавній міністр війни, орґанізатор воєнної оборони. Зійшлися на обіді в одному дорогому ресторані на Елізейських Полях. Крім них брали ще участь у цій дипльоматичній необовязковій розмові Василь Панейко, французька журналістка Івонна Пувро й автор цієї »сороки«.

Про все те, що хотів знати Пенлєве з нашої справи, інформували його Панейко і францужанка, дуже добре обзнайомлена з тайнами нашої внутрішньої та закордонної політики. Грушевський, хоч і володів французькою моеою, мав таку страшну вимову, що французький політик даремне насторожував вуха, висуваючи їх далеко поза береги тарілки. Грушевський найбільше цікавився питанням, чи не можна би видати по французьки його »Історію України«, яку, до речі, сам почав перекладати менш-більш так само, як ґімназісти перекладають клясиків. Панейко дістав румянці зі сорому і мало не вліз під стіл; журналістка пробувала звернути балачку на траґедію українського народу. Але Грушевський був упертий і не було іншої ради, як перейти на париські жарти, в яких голова Центральної Ради не розбирався ні трішки.

Пенлєве у приступі доброго гумору каже на боці:

— Коли професорові дати нагоду робити історію, замісць її викладати то він увесь час уявляє собі, що має перед собою студентів. От, хочби Вільсон…

Пенлєве — великий діяч і математик — сам був професором техніки.

*

Малярі (з винятком кімнатних) — не дуже точні. І коли трапляється між ними виняток, то він терпить невинно за решту своєї братії. І. Іванець потребував »навґавт« фотографії митрополита Шептицького. Чому він не пішов просто до митрополита і не попрохав при цій нагоді теж відпущення гріхів за деякі свої баталістичні образи, не знаємо. Ще менше знаємо, як це йому прийшло до голови піти за такою фотоґрафією до ректора Духовної Семинарії о. Сліпого.

О. Сліпий, людина сильно практична і чеше просто:

— А чим ви ручите, що мені віддасьте цю фотографію?

І. Іванець має ще побічний фах титул: »др. прав« і відповідає:

— Я дам у застав свій образ.

— Добре, принесіть.

— Але мені цієї фотоґрафії треба негайно, щоб іще віддати до клішарні… Образ принесу завтра.

— То завтра дістанете фотоґрафію…

— Зрозумійте, отче ректор, що я не можу чекати до завтра, бо спізню речинець друку…

— То може маєте щось при собі…

Сарака-мистець поглянув на себе: що він може мати? Ага — ланцюшок при годиннику баламкається:

— Хіба цей золотий ланцюшок?

— Давайте.

Іванець приголомшений, відіпняв ланцюшок і в заміну дістав фотоґрафію. А відходячи каже:

— Отче ректор, але вважайте, щоби цей золотий ланцюшок десь не пропав, бо це памятка.

Ланцюшок був »дублє«, а памяткою став щойно від цього інциденту, бо нагадує йому один із найтяжших правничих казусів у мистецькій діяльності.

[1934, ч.17]

*

Чули це ми від Миколи Вороного підчас його перебування у Львові в 1925-26 рр.

Покійний поет Грицько Чупринка (розстріляний в 1921 р. большевиками) і його незмінний приятель і Санхо-Панча Олекса Коваленко були відомі в Києві великою своєю прихильністю до Бахуса. Якось одного разу, дуже загулявши й пропустивши всі гроші, приятелі опинилися на Подолі. Всі кредити вичерпані, всі можливості використані. Сидять на лавочці коло невеличкого дому й похмуро споглядаючи на перехожих, думають, звідки б дістати хоч пару тих нещасних карбованців.

Бог не без милости. Несподівано зявляється перед ними якийсь дядько-господар.

— Не знаєте, чи дома хазяїн? питає він, ввічливо привітавшися.

Олекса Коваленко зпід брів зиркає на нього й неохоче перепитує:

— Який у біса хазяїн?

— А хазяїн цього дому, пане. Я, бачте, дімок цей торгую. Господиня править за нього 2.000 карбованців, а я 1.600 даю, — все, як на лопаті викладає довірливий козак-селянин. — Та власник цього дімка, бачте, не вона, а її чоловік. Отож хочу я ще з її чоловіком перебалакати — може трохи спустить з ціни.

Коваленко підносить голову й уважно оглядає дядька.

— А ви вже бачилися з ним, балакали?

— Та ні, оце вибрався переговорити.

Обличчя Коваленка враз прояснюється від ґеніяльної думки. Він швидко встає, бере дядька під руку й відводить набік.

— Знаєте що, дядьку, тихо каже він. — Буде могорич, то я вам улаштую цю справу. Ото, бачите, сидить на лаві сам той господар цієї хати. Чоловік він добрий і мягкий, як віск, тільки любить трохи випити. Якщо хочете, запросіть його до шинку, а там уже я всю справу оброблю.

Селянин вдячно дивився на несподіваного прихильника й низько скидає шапку.

— Та я за цим не постою. Милости прошу панів. Аби якось договоритися.

— Отож ідіть он туди на ріг бачите, там шинок, і приготуйте все, що треба. А я зараз там з ним буду. Гайда!

А за десять хвилин Чупринка, в ролі господаря хати, Коваленко, в ролі посередника і селянин сиділи в шинку й обговорювали справу продажі чужої хати.

Одним шинком справа не обмежилася. Козак розгулявся й повів їх до другого, а там до третього — гуляли до ранку. Від завдатку 60 рублів, який привіз козак, не лишилося ні копійки.

А коли розставалися, козак гарно, дякував Коваленкові за чудове посередництво, а Чупринка цілував козака, обіцяючи, що він житиме в новій хаті, як у Бога за пазухою.

Так продавали Чупринка з Коваленком чужу хату в Києві.

*

За часів послування у Відні Вячеслава Липинського, як представника уряду У.Н.Р., видавав там журнал »Воля« Віктор Піснячевський, знаний із свого гострого пера.

В одній із статтей зачіпив він дипльоматичного представника УHP. у Парижі, інж. Сидоренка, відомого зі своїх »малоросійських« вітівок. Якось приїхав Сидоренко з Парижа до Відня й шукав за Піснячевським, щоб з ним »розрахуватися«. Йому сказали, що Піснячевський саме тепер у Липинського. Прийшов обурений Сидоренко до посольства УНР і по кількох словах розмови з послом Липинським починає відразу:

— У вас є Піснячевський, хочу з ним поговорити і вилаяти.

Знаючи, що Сидоренко в посольстві, Піснячевський сховався до другої кімнати, щоби пересидіти бурю. Липинський, що дуже лагідно й ласкаво поводився з людьми, відповів, що Піснячевського нема.

Це тільки ще більше обурило Сидоренка. Він почав хвилюватися й каже:

— Не ховайте Піснячевського. Я знаю, що він у посольстві. Давайте сюди цю каналію, нехай я їй порахую кости!..

Дуже збентежений, але й не менше спокійний відповідає Липинський:

— Заспокійтеся, пане, за що-ж ви будете її бити?

*

У передвоєнних часах була адвокатська практика легко приступна й можлива навіть для тих, що займалися політикою, журналістикою або літературою. Часто бувала вона додатком до тих фахів. Правники вписувалися на практику, щоб мати можливість знайти забезпечення на випадок, якби не можна було заробити пером, чи посольським мандатом.

Др. Евген Левицький був вписаний на лісту кандидатів адвокатури в канцелярії д-ра Степана Федака. Конципієнти мусіли, хочби й мінімально, все-таки працювати. Коли прийшли вибори, др. Левицький виїхав на аґітацію й серед виборчої гарячки не тільки не вернувся до канцелярії, але й забув повідомити шефа про те, що довший час не може бути в канцелярії.

Др. Федак мусів, ждучи на нього даремно кілька тижнів і не знаючи, що з ним сталося, дав оголошення до преси, що прийме конципієнта з практикою.

Вибори саме скінчилися. Др. Е. Левицький міг знову виконувати обовязки конципієнта й написав до Дра Федака: »Прочитавши в »Ділі« ваше оголошення, зголошуюся до Вас на конципієнта й подаю мої умови«.

Так вернувся блудний син.

[1934, ч.18]

*

Кілька років тому одно поважне львівське видавництво готовило до друку свій календар. До редактора календаря приходить одна пані (назвемо її Зузанною Михальчуковою), що саме почала друкувати свої речі по ріжних виданнях, і приносить оповідання.

Календар вийшов і оповідання Зузанни Михальчукової було в ньому надруковане. Незабаром авторка приходить до видавництва по гонорар.

Саме е цей час приносять до редакції й кладуть на столі перед редактором свіже число гумористичного журналу »Зиз«.

Редактор, не перериваючи розмови з панею, одним оком зиркає на »Зиза«, враз мовкне, здивовано підносить брови вгору і встає.

— Поцікавтеся! — каже він і, тикнувши пальцем у якесь місце, простягаючи їй »Зиза«.

А в тому місці, яке показав він, чорним по білому було написано:

»B календарі такому-то (подана назва) відомий німецький письменник Еверс, автор твору »Індія й я«, вмістив своє оповідання в українській мові (подана назва) під псевдонімом: Зузанна Михальчукова«.

— Прочитали?

»Письменниця« блідне, червоніє, знову блідне й, сквапливо вставши, виходить із редакції.

Лік проти письменницької недуги був чудодійний: »письменниця« не тільки не упоминалася більше за гонорар, а взагалі ніколи й ніде від того часу творів »своїх« не друкує.

*

Володимир Самійленко, відомий усім своєю поетичною зосередженістю й розсіяністю, нераз попадав у ситуації, які йому нічого, крім прикростей, не приносили.

Одного разу, коли Самійленки жили в Чернигові, вирядився Володимир Іванович із своєю дружиною Ольгою Степанівною й маленькою донькою Галею — тоді ще 2-літньою дитиною, на Десну ловити рибу.

Ольга Степанівна, розпарившися на сонці, в приємній тіні явора заснула на березі, дитинка, яку поклали в човні — також, а Володимир Іванович задумався, зосереджено дивлячися на поплавець закиненої в Десну вудки.

Тихо. Ні шелесту довкола. Тільки коли-не-коли плесне риба на поверхні ріки та в голубіні неба кигикне чайка.

Нараз крик:

— Дитина, дитина водою поплила!

Володимир Іванович здрігається, дивиться на ріку й бачить:

Човен відплив від берега й за течією води тихо собі обминає далекий закрут Десни.

Зірвалися на ноги, побігли. Захекавшися, наздогнали човен, але нова біда: ні Володимир Іванович, ні Ольга Степанівна не вміють плавати. Що робити? А тут як на те і ось-ось має надійти пароплав із Макошина, що, розгойдавши річку, може перевернути човен.

Справу врятовує хлопчина-пастух. Він кидається в воду, підпливає до човна й притягає його до берега з дитиною, яка собі далі спала, нічого не знаючи.

Апотеоза: хлопчина дістає на горіхи від Волод. Ів—ча, а Володимир Іванович, не маючи нічого сказати в своє виправдання, також добре »дістає на горіхи« від Ольги Степанівни.

*

Два слова про Ольгу Степанівну Самійленкову.

В календарі »Дніпро« на найближчий 1935 рік знаходимо цікаві спогади Наталії Дорошенківни про Володимира Самійленка з нагоди 10-ліття його смерти. Із цих спогадів довідуємося про один характеристичний епізод із життя дружини поета, Ольги Степанівни. Виявляється, що Ольга Степанівна, яка відома була з своєї гордої незалежної відважної вдачі козачки, що ніколи в житті не йшла на приниження й поклони, вчилася в дитинстві в московському інституті для шляхтянок, як донька полковника. Їй довелося вчитися там в одній клясі з чорногорською князівною Міліцею Миколаївною, й душа її ввесь час бунтувалася, бачучи несправедлиливе відношення до князівни учителів, які все їй прощали, а інших карали за найменші провини.

Одного разу сталося так, що князівна щось накоїла, а свою провину звалила на неї, Ольгу Степанівну. Не довго думаючи, маленьке горде українське вовчення кидається до чорногорської князівни й вчеплюється їй своїми пальцями в коси.

Спинився страшний скандал, метушня.

А наслідок: відважну »хохлушку« »з місця« звільнили з »шляхетного« інституту.

[1934, ч.19]

*

Юра Шкрумеляк написав у Галичині найбільше віршів для дітей. Роками постачав він їх для «Світа Дитини», а потім, коли став редактором «Дзвіночка», дзвонив ритмами й римами, щоб діти тішились і видавець не міг нарікати на його неточність.

Та прийшов час, коли і діти навчилися віршувати. Редактор Шкрумеляк діставав щораз більше поетичних плодів і пробував виводити у світ молодих поетів. Мав тільки один сумнів: чи ці вірші не відписані. Від кого-ж, якби не від нього? Та чи може плодовитий автор памятати все за що гонорар давно розтратив? Отож іде він до видавця «Світа Дитини» Таранька й питається:

— Будь ласка, скажіть, чи не памятаєте ви отаких-то моїх віршів, друкованих у вас?

— Або що?

— Я хотів би їх видрукувати, а не маю певности, чи вони ориґінальні.

— Робіть як я, — каже Таранько: — коли ви приносили мені їх, я не питався, чи вони ориґінальні, й друкував. Дітям автор байдужий.

*

Раз влітку вернувся редактор «Діла» Федь Федорців з відпустки і сказав до своїх товаришів:

— Панове! Ви сидите тут у Львові й не маєте поняття, які зміни відбуваються на селі. Психольоґія нашого селянина змінилася до ґрунту. Нові політичні й економічні процеси перетворюють увесь склад селянського життя..

І заки докінчив, уже почав писати статтю. Це був довжезний морський вуж п. з. «Листи з села», що йшов у фейлетонах. Члени редакції та передплатники читали, кивали головами, позіхали й не могли дочекатись кінця.

Одного вечора у каварні «Центральній», де щоденно довкола стола т. зв. «Богеми» збирався великий гурт письменників, журналістів і мистців, зявляється Василь Стефаник. Підходить до стола, при якому сидів також Федорців, і гукає:

— Дорогі мої! Вже я віддавна хотів до вас написати, щоб спитати, хто це такі страшні дурниці виписує у цих «Листах з села»? Чи був він коли на селі, чи бачив коли нашого мужика?! Змилуйтеся!

Присутні не скоро виявили йому автора цих анонімових фейлетонів. Але його апострофа помогла: Федорців урвав свої листи ноткою: «далі буде».

Сміялися з нього довго, але були й такі, що сами не перервали своїх нісенітниць, навіть коли почули про них критичне слово.

*

Один із наших фільольоґів боронив раз у товаристві завзято погляду, що чужі імена треба яко мога українізувати.

— Чому б, наприклад, не перекласти Мікель Анджельо на Михайло Янгол? Гарно й для всіх зрозуміло. Толстой міг би бути Товстий, так само, як Словацкі пишемо Словацький…

Минає якийсь час. У цьому самому товаристві двох журналістів у присутності пуриста-фільольоґа заводять таку розмову:

— Чи читали ви, що відкрили нові поеми Олександра Гарматія?

Фільольоґ насторожив вуха. Розмова йде далі:

— Цікаво, що у Совітах видали тепер «Сповідь» Івана Яковича Руденка, а в Італії підготовляють повне видання творів Гаврила Благовістника…

Фільольоґ не витримав:

— Про що ви балакаєте…?!

— Про Пушкина, про Жан-Жака Руссо й про Ґабрієля д’Анунціо, пане професоре.

Фільольоґ закліпав очима й довго-довго стояв із роззявленим ротом, не знаючи, з чого починати.

[1934, ч.20]

*

Історія будови памятника Шевченкові в Києві — повна «непередбачених обставин» і крутійств.

Був момент у митарствах комітету будови памятника Шевченкові, коли справа стояла вже, здавалося, на добрій дорозі. Всеукраїнська збірка на будову дала понад 309 тисяч карбованців, кілька надісланих проектів памятника прийняло спеціяльне жюрі до вибору, лишалося тільки вибрати місце для будови памятника. Увагу всіх звернув на себе чудовий затишний скверик на Софійській площі між будинком державних установ і Михайлівським монастирем. Якби це місце призначили на памятник, Софійська площа мала б два величаві монументи: Богданові Хмельницькому по один бік будинку державних установ коло Софійського собору й Кобзареві України коло Михайлівського монастиря. По довгих клопотах київська міська Дума була вже погодилася на це місце.

Але тут у гру вмішалося чорносотенне Т-во, яке в більшості складалося з обмосковлених «хохлів»: так зване «Воєнно-Історическое Общество». Щоб перешкодити українцям збудувати памятник Шевченкові на облюбованому місці, це товариство в дуже спішному темпі виробило проєкт будови цілого ряду історичних памятників із цементу під назвою «історического пути». За цим проєктом, місце в скверику коло Михайлівського монастиря треба було призначити на памятник княгині Ользі.

Дуже зручно обробивши справу й заручившися згодою влади, якій справа памятника Шевченкові була «сіллю в оці», Товариство, грубо прикриваючися «науковими» вимогами, зробило внесок у київській Думі, щоб скверик призначили саме під памятник кн. Ользі. Дума, яка вже пообіцяла це місце комітетові будови памятника Шевченкові, опинилося в дуже скрутному становищі.

І ось тодішній голова міської Думи Дяків вирішив справу полагодити «мирно». Він зібрав представників Шевченківського комітету і приводячи даремне всякі арґументи, нарешті сказав:

— Панове! Та-ж мусить нарешті кавалер відступити місце дамі. Я все-ж сподіваюся, що Кобзар України буде в даному разі джентельменом.

Заява ця викликала веселий настрій у всіх і зломила впертість «малороссів». «Кавалер» Шевченко уступив своє місце «дамі», але поплатився за це гірко: місця для свого монументу він не знайшов і по цей день.

*

О. Новаківський довший час почував себе недужим на ноги. Прийшов до його робітні один наш громадянин, щоб  поглянути на його образи. Новаківський підперся двома палицями і каже:

— Бачите — хорий, ходити не можу…

Минуло кілька хвилин і він почав пояснювати свої композиції. Замахав руками — палиці впали на землю, — підбіг до одного образу, потім підскочив до другого, захопився…

Щойно за хвилину схаменувся. Пригадав собі свою недугу, підбіг до палиць і знову взяв їх під пахи.

*

Кілька літ тому робили наші мистці виставу у Львові. Були там теж твори Новаківського. Мистці і письменники прийшли до Новаківського запрохати його на вечір з цієї нагоди. Маестро виправдувався, що не зможе. Але дав себе якось намовити. Під будинком, де була вистава і де мали гостити мистця, посадили Новаківського на крісло і винесли на ІІ-ий поверх. Та коли треба було його знести вниз, на половині дороги поставили крісло на землі і залишили самого. Новаківський зійшов униз сам і від цього часу ходить так легко, якби вернувся з Нансі, від славного д-ра Куе, що лікував паралітиків автосуґестією.

Мало хто знає, що саме попереднього дня один із тих, що запрошували Новаківського стрінув випадково др. М. Паньчишина і спитав його про здоровля мистця.

— Він здоровий як кінь — сказав лікар.

[1934, ч.21]

*

Радник дипльоматичного посольства у Льондоні за уряду У.Н.Р. — київський адвокат Арнольд Марґолін робив в Анґлії, що міг: — переконував дипльоматів старого Альбіону, чому незалежна Україна це кращий інтерес, ніж царська Росія, навіть Росія «Тимчасового Уряду». Англійської мови не знав як слід, але вчився її скоро, скоріше, ніж по українськи. А що не було часу спершу її вивчити, а потім аж починати нею дипльоматичні розмови то шкварив, як умів, — сміливо і жахливо. Анґлійці терпіли і згідно із засадою свого товариського життя «не показували своїх почувань».

Та одного разу, коли попробували нашої звичайної горілки напереміну з віскі, вийшли з форми; один у приступі щирости нахилився до одного з наших земляків, теж дипльомата і спитав:

— Невже-ж у вас між українцями нема своїх, що вміли б краще по анґлійськи?

І цей:

— Є, але не мають жидівської голови.

*

Василь Панейко і Степан Томашівський були довший час близькі приятелі, головно тоді, коли у Парижі підчас Мирової Конференції створили фронду української делеґації — галицьку і як представники Галичини почали висилати самі ноти до Конференції Амбасадорів. Дружба ця зміцнювалась тим, що Панейко не любив писати і цілими днями міг не дивитись на часописи, що його дратували і не відчиняти листів, що могли приносити погані вістки, а Томашівський умів зранку до вечора сидіти і писати: ноти, меморіяли, листи і розвідки. Там, де було треба Панейко підписував.

Але Томашівський нагадував тих адвокатських процесовичів, що могли за одно слово жертвувати… чужим майном, — Панейко не мав терпцю як неврастенік і дружба збанкрутувала разом із спільною дипльоматичною роботою.

Одного разу, коли товариші Панейка спитали, щоб він сказав щиро, чому він розійшовся із Томашівським, почули такий психольогічний коментар:

— Я втратив у нього всяку пошану від тої хвилини, коли я ствердив, що він поміщує полємічні відповіді на надписи у W. С.

*

Др. Володимир Охримович, редактор «Діла», посол, визначний діяч, належав до винятково чесних одиниць і під кінець життя заслужив собі навіть на назву «богоугодник». Відомо, що перебувши у російському полоні як цивільний заручник на Сибірі, де багато роздумував, видав пізніше брошуру про те, як він колишній соціяліст навернувся до Бога. Приймаючи живу участь у громадському житті др. Охримович виступав проти облуди і демаскував нераз «гучномовців». Він один із перших заступав від 1919 р. думку, що провідні галицькі політики повинні вести політику реальну. На одному засіданні де він обороняв т. зв. автономічну резолюцію, один із наших діячів побив його таким арґументом:

— Чи ви не розумієте, що наша суспільність зробить нас за це хруням?!

— Краще, щоб суспільність зробила нас хрунями, ніж ми мали зробити хрунів з неї — відповів Охримович.

[1934, ч.22]

*

Д-р Кость Левицький від довгих літ підписує у нас деякі громадські відозви. Прийшли до нього раз із відозвою протиалькогольного товариства «Відродження», не приватно, а як до директора установи. Відозва зверталась до народу, щоб не нищив свого здоровя алькоголем, не витрачував на марне тяжко запрацьованого гроша на отруту і т. д. Наш діяч ані не моргнув  і підписав.

Кілька днів пізніше сидить у шиночку і попиває своє пивце. Підходить до нього один здивований земляк і каже:

— Пане президенте! (у нас від часу, як ми втратили республику і всі інші місця президентів, президентів є щораз більше) як ви можете пити? Я-ж бачив ваш підпис на відозві, де сказано, що алькоголь шкодить…

— Дурням шкодить — пробурмотів д-р К. Левицький.

— То випємо — сказав гість — на розвиток «Відродження».

*

Наш композитор Богдан Кудрик — скромна, тиха людина. У голові носить усю музичну енцикльопедію. Розсіяний, розмріяний, запальний у справах близьких його серцю. Підчас виступів Любки Колесси у Львові, д-р Кудрик написав рецензію на один її концерт. Приносить до редакції рукопис. Не рецензія, а диссертація. Але написана живо, цікаво. Редактор хоче її помістити і передає рукопис одному з членів редакції з дорученням «відповідно його скоротити». Журналіст читає, бере ножиці і відрізує великі клаптики паперу.

Д-р Кудрик, що стояв поруч, сплескує руками, підносить їх угору як до молитви і кричить:

— Пане редакторе! Як ви можете так! Це-ж про Любку, божеську Любку! Писане кровю серця.

— До газети ніхто не пише кровю, тільки чорнилом — була ляконічна відповідь.

*

Одна наша авторка видала збірку новель. Критика між іншим зазначила, що у збірці є чимало прогріхів проти мови та стилю. Авторка прочитавши це, йде до одного вчителя української мови і літератури, якому давала виправляти свій рукопис і показує йому критику:

— Як ви могли залишити так багато помилок?!

Учитель на це:

— Бачите, пані, я був такий захоплений вашими оповіданнями, що читаючи їх, на помилки не звертав уваги.

Авторка теж була захоплена.

*

Коли Михайло Грушевський став редактором «Літ.-Наук. Вістника» заанґажував він кількох молодих людей на співробітників, щоб «ніколи не бракло актуального матеріалу». Та часто виходило таке, що молодий співробітник не міг писати на завдану тему, бо не знав її. Припадали якісь роковини Ботічелі чи може у чужинній пресі писали тоді про нього. М. Грушевський доручив до найближчого числа написати статтю про Ботічелі М. Евшанові. Евшан, молодий студент, що ледве знайомився з чужою літературою, відповідав несміливо:

— Пане професоре! але я ніколи не бачив образів Ботічелі…

— Я теж не бачив подій з княжої Руси ані Гайдамаччини, а мушу про них писати…

Евшан узяв підручник з історії мистецтва і написав статтю. У ті часи у Львові ніхто не зважувався писати про мистецтво; авторитет Евшана ріс як на дріжджах.

[1934, ч.23]

*

«Товариство письменників і журналістів ім. І. Франка» приняло останніми часами десяток нових членів — письменників і журналістів, що ходили досі самопас. Письменники, і журналісти не тільки повинні бути зорґанізовані, але ще й мусять платити податки. (Мають свою хату, до якої мусять докладати). Тимто скарбник Т-ва ходить і пригадує членам вкладки. 50 сот. місячно. Рік чи півтора забули, що треба їх складати і назбиралась сума.

Приходить скарбник до одного журналіста, одного із найбільших наших фінансових комбінаторів і прохає заплатити вкладку.

— Я заплатив — каже добродій С.

— Коли?

— Ще покійному Федорцеві.

— Но, добре, але це ж було кілька літ тому.

— Я заплатив за десять літ згори — відповідає комбінатор.

— А свідками були покійний Охримович і Романчук — додає злобно третій, що чує цю розмову.

*

Приходить за вкладкою до Д. Палієва скарбник, а Паліїв на це:

— Я — безробітний тому не можу платити.

— Якто безробітний? Ви-ж видаєте «Перемогу» і «Батьківщину».

— Так, але не дістаю ніякої платні.

— Ах, правда, ви там хлібодавець…

*

Здибає на вулиці секретаря «Т-ва письменників і журналістів» редактор місячника… скажім «Садоводство» і питається:

— Які є умови, щоб стати членом вашого товариства?

Треба бути письменником або журналістом…

— Но то я внесу подання…

*

Львівська «Просвіта» святкувала память Федьковича великою академією у «Великому Театрі». Академії наші приняли віддавна один шабльон і цю хотіли оживити. Між іншим запрохали до деклямації О. Луцького, що має прегарну дикцію і металевий голос. Згодився він виступити у ролі молодого Федьковича в однострою австрійського поручника в Італії. Коли піднялась завіса глядачі побачили прегарну декорацію Венеції. Були між публикою особи мало ознайомлені з життєписом і творами Федьковича і Комітетові в голову не прийшло пояснити перед деклямацією цю екзотичну обстанову. Коментарі з цього приводу були незвичайні. Дві пані:

— Чому він одягнений як австрійський офіцир?

— То ви не знаєте, що він був адютантом Василя Вишиваного?

— Но, добре, але нащо ця Венеція… палата дожів, що це має спільного з гуцулами?

— Бо як австрійці наступали на Італію то там мала бути головна кватира Вишиваного.

Два діячі:

— Як там не кажіть, а таки мундір австрійського офіцира то кращий як нині посольський мандат.

— Я навіть дивуюсь Федьковичеві, що хотів прийти на посаду до «Просвіти» будучи раз в австрійській армії…

*

Д-р Юліян Гірняк, колись хемік, потім ґімназійний учитель, публіцист, фабрикант мила й орґанізатор чужої ощадности, коли перейшов на емеритуру, вернувся до своїх первісних студій. Хоче здігнати прогаяні роки безплодної праці і ходить знову на університетські виклади. Крім цього від літ носить із собою зшиток, де має дописати ще тільки одну сторінку з розвязкою славної останньої теореми Фермата, над якою математики ломлять собі голову три століття. Університет у Бонн призначив за розвязку цієї теореми 200.000 марок і таким робом легко можна дійти до маєтку.

А щоб не марнувати дорогого часу ходить часто д-р Ю. Гірняк із грубим томищем якогось наукового видання повного таємних математичних знаків. Ходить навіть до каварні, де годинами переплітає цю лектуру часописними новинами — вічно молодий і зацікавлений однаково сильно Айнштайном як і розвитком «Центросоюзу», що не хоче віддати йому долярів за відступлену ним фабрикацію рідного мила. Наш хемік — маленького росту і жаль бере дивитись, як він тягне під пахою величезну книгу:

— Пане товаришу! — питаємо його раз — навіщо ви носитесь із такою тяжкою книгою?… це-ж невигідно.

— Бачите — відповідає д-р Гірняк з двозначною усмішкою — коли я вертаюсь уночі додому вона потрібна мені для рівноваги.

[1934, ч.24]

10.02.2019
Дякуємо: zbruc.eu

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*