Нарисна геометрія історії

СУМНІ ДУМКИ ПРО УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКЕ ПРИМИРЕННЯ

            …А за вами

 Може озоветься

 Безталання невсипуще.

 І нам усміхнеться;

 Поєднає з недолею

 І з людьми, і скаже

 Спасибі нам; помолиться,

 Й тихо спати ляже,

І примиренному присняться

І люде добрі, і любов

 

Багато хто з моїх однокурсників мав проблеми з нарисною геометрією.  

Суть її можна звести до того, що з окремих проекцій треба уявити собі, точніше, уяснити тривимірне тіло.

В реальному світі ми собі легко даєм раду з тримірним простором, можемо ще й усвідомлювати часову динаміку об’єктів цього світу (четвертий вимір), а от уяснити ці об’єкти тільки за їх окремими проекціями, тобто за двомірними зображеннями, вже значно важче.

Насправді ж наш віртуальний світ (я маю на увазі не віртуальність нашого комп’ютера, а нашу власну) має значно більше вимірів.

Крім найменш релевантних тут, в уяві, лінійних вимірів, ми функціонуємо у емоційному, релігійному, понятійному, мовному, іденфікаційному та багатьох  інших просторах. Сприйняття їх всіх разом дає нам набір різних проекцій, з яких нам треба уяснити цілісність явища. Щоб полегшити це завдання, можна — хто потрафить — подивитися на явище з іншого ракурсу. Емпатія цьому є дуже помічна: глянути на світ очима Іншого і побачити його об’ємним.

Все сказане, зрештою, можна помістити в коротку образну формулу святого апостола Івана: » Бог є любов, і хто пробуває в любові, в Бозі пробуває, а Бог в ньому.» (1 Івана, 4:16).

Для досягнення цього християнського імперативу — любові до Іншого (нагадую, що любов а кохання суть різні речі) важливим є прагнення зрозуміти його, інакшого Іншого. Властиво, імператив любові трансформується в обов’язок розуміти ближнього і на основі цього розуміння плести мережу солідарності. Папа Бенедикт XVI в екцикліці «Caritas In Veritate» дев’ять років тому писав: «Загальна солідарність, яка є фактом і благом для нас, є також і обов’язком. Сьогодні багато осіб схильні вважати, що нікому нічого не винні, крім самих себе. З цієї причини важливо домагатися нової рефлексії над тим, у який спосіб права передбачають обов’язки, без яких вони перероджуються у сваволю».

Що я маю на увазі в конкретно українсько-польському випадку? Зрозуміти явища нашої історії у їх цілісності, глянути на них очима сусіда, зрозуміти його міфи щодо цих подій.

«Волинь» Войцеха Смажовського, наприклад, прекрасно передає такі польські міфи, насправді це фільм не про волинську трагедію, а про її сприйняття польським суспільством: всі ці критиковані у нас як неправдиві — слушно критиковані — епізоди про четвертованих і смажених під крики «Слава Україні» поляків, про свячення ножів греко-католицьким священиком etc. — всі вони яко міфи живуть серед сусіднього народу. Проблема в  тому, що фільм польським суспільством сприйнявся не як свідчення історичних міфів, а як свідчення історичної правди. Зрештою, наша критика фільму головно зосередилася на цій його неісторичності, бракувало розуміння, що в суспільстві правдою є не те як було насправді, а те, що суспільство вважає як було. Бракувало розуміння того, що фільм є доносом на сучасне польське суспільство, а не пропагандистською інтерпретацією волинської трагедії.

Є простий отченашівський рецепт на те, що робити з такою емоційною правдою; простий у формулюванні, але складний у виконанні. У світлі часи свого понтифікату св. Іван Павло II невтомно демонстрував, як це робиться і як це діє. Але для розуміння компетенції «яко же і ми прощаємо винуватцям нашим» варто звернути увагу на такий момент: коли після замаху 1981 року папа відвідав з прощенням у в’язниці Мехмета Алі Агджу, то чітко розмежував своє прощення і законне покарання за злочин, злочин проти суспільства, злочин проти Божих законів. Агджу було амністовано лиш через двадцять років.

Аналогічно формула примирення між винуватими (незалежно від співвідношення їхньої вини) «прощаю і прошу прощення» знімає емоційну складову, яка генерує непрогнозовану реакцію і є основним джерелом недовіри між ними. Натомість, питання справедливості залишається, примирення ж уможливлює раціоналізацію його вирішення, а значить, уможливлює його вирішення взагалі.

Виглядає, що на нинішньому етапі  українсько-польських відносин питання справедливості вже давно не стоїть.

Але я би хотів запропонувати глянути ідею україно-польського примирення із ще одного ракурсу (до речі, Шевченкове поєднання, цей  малостосований тепер синонім примирення, виглядає етимологічно ємнішим, а семантично глибшим словом; у цьому значенні воно є — було — в словнику Грінченка, але потім за російським аналогом його семантика була обрізана до поняття злучення).

В мові є сотні тисяч слів, деякі з них ми вживаємо дуже нечасто, але як виникає необхідність, то згадуємо про них і витягуємо із закапелків своєї пам’яті.

В історії українсько-польських відносин є тисячі різних подій і випадків, з них можна вибудувати — як зі слів будь-яке речення — будь-який історичний наратив. Гірші з цих подій, звичайно, закарбовуються глибше, люди на зле реагують сильніше, як на добре. Але до сих пір і польські, і українські еліти та люди давали собі раду з цими карбами. Пояснення, наприклад, Яна Ольшевского, що керівництву УПА волинські події літа 1943 року були просто об’єктивно невигідні, досягали свідомості пересічного поляка; так само як і арґументи Ґедройця були для загалу цілком переконливими.

Що ж змінилося в світосприйнятті польського суспільства, щоб для опису нової реальності треба було витягувати із закапелків образ українця-різуна? Згадаймо, Фройд ще на початках психоаналізу у своїй концепції ретроспективного ознакування (Nachträglichkeit — букв. ‘опізнішність’) вказував, що в суб’єктивному сприйнятті не тільки минуле впливає на сучасне, але й сучасне переформатовує минуле. Сліди пам’яті реконструюються в новому контексті і можуть отримати новий сенс і нову інтенційну силу.

Отож, гляньмо на ідеї поєднання з точки зору інституційної теорії, а точніше з точки зору поняття гри з нульовою чи позитивною сумою (у випадку ворожнечі йдеться навіть не про нульову, а про негативну суму, бо значна частина сукупного ресурсу анігілюється у взаємопоборюванні).

Попри  те, що з точки зору теорії кооперація є безумовно вигіднішою стратегією, існують, однак, винятки, коли якійсь одній чи обом сторонам є вигідніша конфронтація:

1) коли одна сторона бачить іншу слабшою і розглядає свої ресурсні втрати, щоб здомінувати її ресурси значно меншими, ніж отриманий внаслідок цього зиск. Зауважмо (пам’ятаючи, звичайно, що кореляційний зв’язок не мусить бути причинно-наслідковим), що відхід Польщі від ідеї примирення міцнішав із її економічним зростанням (а паралельно і з російським «вставанням з колін» — див. знаменну аналітичну записку про політику РП щодо Росії і України Департаменту Східної політики уряду Д.Туска 2008 року) і максимально посилився після російської агресії, а особливо — беззбройної здачі Криму («після того, що сталося в Криму, нам здавалося, що  українці не хочуть захищати власну державу», зауважує Боґдан Борусевич);

2) коли відсутня довіра між сторонами і включається принцип стримування, тобто превентивного насильства, щоб уникнути насильства проти себе («вбий ти або тебе вб’ють» або за Евою Семашко «akcje  prewencyjno-odwetowe»). Не завше принцип стримування веде до буквального насильства, часто це тільки демонстрація сили чи рішучості її застосування.

Власне, основний вербалізований закид польської сторони полягає в неприпустимості героїзації УПА, що сприймається — виходячи з історичного досвіду — як жест спрямований проти Польщі (це в нас епоха українсько-польського протистояння в історії УПА була повністю перекрита — як палімпсест — боротьбою української партизанки проти російського комуністичного режиму; ця наступна епоха УПА для поляків ПНР виявилася за залізною завісою, і тому не дивно, що відношення українських поляків з нашого боку цієї завіси, до, скажімо, Бандери є цілком інакшим від польських поляків з їхнього боку завіси: 47% відсотків поляків на Україні погоджуються на пам’ятник Бандері у своєму місті, при тому, що серед росіян таких лиш 8%).

Зайве тут зазначати, що недовіра може провокувати реалізацію несправедливо приписуваних намірів — так само як надмірні звинувачування замість почуття вини викликають пошук усправедливлення себе і почуття агресії замість вини.

3) коли примирення двох сторін викликає конфронтацію з третьою стороною; тінь цієї третьої — московської — сторони висить фактично над кожним українсько-польським конфліктом, що й не дивно, бо власне вона найбільше паразитує на цих конфліктах. Після 1989 року арадигма Ґедройца чітко концептуалізувала завдання для нової польської — і антикомуністичної, і посткомуністичної — влади, ясно виділивши пріоритети. Першим серед них була нейтралізація загрози Росії, і Польща наполегливо шукала в Україні союзника в цій справі, зрештою, навіть не стільки шукала, скільки плекала з неї цього союзника. Ці інтенції накладалися на підсвідомі історичні тривоги суспільства стосовно російської загрози і знаходили широку електоральну підтримку.

Ситуація помінялася зі вступом в НАТО, американські і не тільки гарантії безпеки розвіювали некомфортну  емоцію тривоги, в Україні почали бачити не стільки союзника, скільки конкурента — в тому числі і на російському ринку (див. згадану записку 2008 року). Парадигма realpolitik почала витісняти ґедройцеву, Польща поступово входила в нову стратегію захисту від споконвічної російської загрози: задобрювати — або хоча б не дратувати — потенційного агресора; тим більше, що це був (є?) загальноєвропейський нурт, і тим більше, що дедалі більше почала дратувати Україна.

Певний час цей процес гальмувався засадничою антиросійською настановою Леха Качинського, але після його загибелі парадоксальним чином Україна стала в очах суспільства стала більшим ворогом, ніж Росія. Антиукраїнська риторика стала електорально вельми привабливою, і Ярослав Качинський, що у свій час рішуче підтримав Революцію гідності, не став опиратися; «Волинь» Смажовського стала важливішою за «Катинь» Вайди.

Лельом-полельом, тема примирення вихолостилася в Польщі у вимогу покаятися…

11.07.2018
Дякуємо: zbruc.eu

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*