Один і той самий

Як 50? Кому 50? Тарасові? Прохаськові? 50? Та ну: як на батька повзункового хлопчика Луки – це щось трохи забагато. Хоча, з іншого боку, як на двічі діда, тобто батька двох зовсім дорослих синів Маркіяна і Богдана, які самі вже встигли стати батьками, – щось трохи замало. Втім, все може бути, бо як на старшого брата мого однолітка Юрка – то ніби якраз. А взагалі, всі ті роки та інші офіційні одиниці вимірювання – річ дуже непевна: ліпше вважати на себе.

«Аналіз часової свідомості є споконвічним перехрестям дескриптивної психології та теорії пізнання. Першим, хто відчув неймовірні труднощі, які тут залягають, і відчайдушно бився над ними, був Августин. Розділи 14-22 одинадцятої книги його «Сповіді» і сьогодні мусить ґрунтовно вистудіювати кожен, хто займається проблемою часу», – з цієї фрази, якою, звичайно, відкривається «Феноменологія внутрішньої свідомості часу» Гуссерля, почалося моє – тоді ще заочне – знайомство з Тарасом Прохаськом.

Знайомство очне – завдяки Юркові Андруховичу – відбулося трохи згодом. Тільки ж от вона, проблема часу: трохи згодом – це коли? Пам’ятаю, де: в Івано-Франківську. Та й майже пам’ятаю, коли: на День Незалежності. Але якого року? Чи бодай століття: це був кінець минулого чи початок теперішнього? Кожен, хто, послухавшись Прохаська і Гуссерля, більш-менш ґрунтовно вистудіював «Сповідь» Августина, знає, що безпосередньо вимірювати час ми не можемо, оскільки маємо справу або з тим, чого вже нема, або з тим, чого ще нема. Проте у часі, якого вже нема, ми щось переживали, і ці переживання залишили в нас якісь відбитки. І лише цими відбитками ми краще чи гірше, а також залежно від свідомої чи несвідомої мети оперуємо: вимірюємо їх, прикрашаємо відповідними епітетами або спотворюємо, осяваємо вигідним світлом або ховаємо в тінь подалі від чужих очей і від себе.

Той день відбився у моїй пам’яті так: 24 серпня не знати якого року; сонячно; ми сидимо в альтанці станіславсько-феноменного кафе «Під лиликом»; від поблизького центру міста долинають звуки патріотичних маршів. Котроїсь миті з-за кущів виринає неголений чоловік – ясна річ, у сандалях і з кількома пляшками вина. Ще за мить я впізнаю в ньому автора щойно прочитаної і навіки полюбленої збірки «Інші дні Анни». До речі, іншим письменником, крім Андруховича, який сидів тоді в альтанці і з яким Юрко мене познайомив того ж дня, був Анджей Стасюк. Невдовзі потому Стасюк написав: «Час стосується лише тих, які мають надію, ніби щось можна змінити, себто невиправних дурнів». Себто нас, які в ті часи все ще на щось сподівалися.

Чи мав Стасюк рацію? Мабуть, не мав, бо стільки всього відтоді змінилося: два Януковичі, дві революції, війна, втрата Криму й Донбасу, повторне прощання з «Лиликом»… Точніше, мав, бо якщо придивитись уважніше, то – за винятком «Лилика» – по суті відтоді нічого не змінилося. І навіть винесене в заголовок одного з Тарасових шкіців питання: «Що робити з Україною?», – так само залишається актуальним і так само не знаходить собі до пари адекватної відповіді.

Іноді ця субстанційна незмінність на тлі вдаваних акціденційних змін здається мені доказом нашої суспільної неспроможності і – як наслідок – історичної приреченості. Але іноді – принаймні, коли йдеться про творчість Тараса Прохаська – я схильний вбачати в ній прояв сили і благодаті. Після «Інших днів Анни» він написав досить багато текстів, хоч і видав не досить – для мене як спраглого читача – багато книжок. Їх легко пригадати, не зазираючи до вікіпедії: збірка так званої нелітератури «FM Галичина» і збірка так званих фейлетонів «Порт Франківськ», редукований до трактату роман «НепрОсті» і розписані до повістей мемуари «З цього можна зробити кілька оповідань». Або ще збірка парапубліцистики «Одної і тої самої», нагороджена премією за найкращу модерну есеїстику.

Власне, всі ці жанрові визначення є цілком умовними і випадковими. Натомість суттєвим і постійним є ось що: це завжди «добра проза з порівняннями, почерпнутими з різних систем координат, вирафінуваними виділеннями окремих деталей у потоці панорами, прозорою вседозволеністю, незабутнім відчуттям присутності, одночасністю всіх тропізмів, нестримністю неочікуваного і ощадною риторикою стримування».

Гаразд, нема що нарікати: «доброї прози» сьогодні в Україні пишеться немало. А все ж у певному сенсі випадок Прохаська є абсолютно унікальним, бо я більше не знаю авторів, писання і говоріння яких були б настільки взаємототожними. Голос Тараса за чаркою при столі чи зі сцени на літературному вечорі і голос його прози – це один і той самий, відразу впізнаваний, а отже, непідробний голос. І так в ідеалі має бути, адже «кожна людина може зробити за своє життя книжку. Кожна, але лише одну… Поза свою книжку не вискочиш, що б не змінював… Твоя єдина книжка обмежена твоїм тембром, інтонаціями, артикуляцією… Твоя книжка однакова в одній сторінці і у шафі томів».

Із цього погляду – інакше кажучи, sub specie aeternitatis – не надто важливо, чи напише Тарас нарешті той роман, який нам років 50 обіцяє, чи ні. Бо так є: хай не шафою томів, але й далеко не одною бездоганною сторінкою він нас уже потішив. А однак, за твердженням непрОстих (читай поінформованих) джерел, у найближчому майбутньому, якого, щоправда, ще нема, але яке – згідно з Августином – людська душа здатна собі уявити на підставі попереднього досвіду… Коротше, тепер аби лиш не наврочити.

Дякуємо: zbruc.eu

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*