Пам’ятаймо! 25 березня 1999 р. вб*или В’ячеслава ЧОРНОВОЛА. «Ми програли президентські вибори саме через роз’єднаність державників»

АКТУАЛЬНО В ЦЕЙ ДЕНЬ…

#ПамятьНації #ІсторіяУкраїни #видатнівособи #Чорновіл

25 березня 1999 р. на Київщині в автокатастрофі загинув В’ячеслав ЧОРНОВІЛ, український політик, публіцист, літературний критик, діяч руху опору проти зросійщення та національної дискримінації українського народу, політичний в’язень СРСР.

Світлина від Пам'ять Нації.

Трагедія сталася на 5-му кілометрі автотраси Бориспіль – Золотоноша. Автомобіль Чорновола врізався в «КамАЗ» з причепом, який розвертався посеред шосе. В. Чорновіл і його водій Є. Павлов загинули на місці, прес-секретар лідера НРУ Д. Понамарчук був госпіталізований з важкими травмами. Самі обставини дуже загадкові: видимість в той день була нормальна, отже водій Чорновола повинен був побачити вантажівку, що стояла посеред дороги.
26 березня, не дочекавшись висновків експертів, керівник МВС Юрій Кравченко заявив, що це – нещасний випадок, і іншої версії слідство не розглядатиме.

Дивно склалася доля у В. Куделі, водія «КАМАЗу», який нібито був за кермом під час аварії. Слідством було нібито доведено, що він скоїв злочин, тобто ДТП із тяжкими наслідками, однак, несподівано він, не відбуваючи покарання був амністований. Більш того, МВС розповсюдило серед медіа чутки, що він нібито вмер від серцевого нападу. Насправді ж – це виявилося стандартною спецоперацією прикриття, бо Куделя, живий й здоровий, щоправда змінив місце проживання.

Чимала частина суспільства досі переконана, що Чорновола прибрали як небезпечного конкурента на майбутніх президентських виборах. Похований у Києві на Байковому кладовищі на центральній алеї. У похороні взяли участь сотні тисяч людей.

Джерело

********
Цитати

Україна починається з тебе.

Немає страшнішої кари за муки нечистого сумління, бо немає вищого судді за правду.[1]

Народу — справедливість, бандитам — тюрми.

Дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні — маючи, щоб не довелося потім гірко любити — втративши. [1]

Бачу в складі Української Федеративної Народної Республіки такі землі, як Київщина, Поділля, Волинь, Галичина, Буковина, Закарпаття, гетьманщина, Слобожанщина, Запоріжжя, Донеччина, Таврія (Чорноморія), а Крим – як незалежного сусіду, або автономну республіку в союзі з Україною. Кожна із земель матиме свій парламент (Донецьку Раду, Галицьку Раду і т.д.) і свій земельний уряд, а двопалатна (з пропорційним представництвом від усього населення, і порівним – від земель) Центральна Рада України відатиме і берегтиме гарантії демократичних прав (на опозицію, на вільні вибори, на свободу слова і друку, на приватну чи колективну власність, на недоторканість і гідність особи).[2][3]

Галичина мислить себе тільки в складі Української держави, але держави національної (в широкому розумінні цього слова)… Якщо буде обрано курс національно-державницький, то відпаде і окремішність Галичини і певна осібність її політичної лінії – залишиться географічний термін та ще, може, назва федеральної землі при можливому майбутньому федеративному устрої незалежної Української держави… Галичина – не сама за себе, Галичина – не сама по собі, Галичина сьогодні – остання фортеця української нації, здавати яку ми не маємо права і не будемо цього робити.[4]

Нам потрібні сьогодні реформи, а не революції; сила закону, а не закон сили; добробут народу, а не всенародні злидні; суспільна злагода, а не затята ворожнеча; демократія, а не диктатура.[1]

І парламенти, і прем’єри, і президенти приходять і відходять, залишається тільки свята справа нашого історичного відродження, справа демократії та державної незалежности. Відданість їй не на словах, а на ділі — єдиний критерій ставлення і до політики, і до політиків.[1]

Не можна в політичній боротьбі переступати етичні норми, є межа, переступивши яку політик самоспалюється. А комусь-таки суджено дійти до мети.[1]

Не дай Боже налити молоде вино нашої державності в діряві міхи старої системи…[1]

Мінятися я не можу не тільки тому, що на все те покладено найкращі роки й багато зусиль і муки, а й тому, що гостро відчуваю на своєму боці правду і справедливість.[1]

Мати на українській землі державу українського народу.[1]

…треба міняти не гілки влади, якщо мати на увазі дерево влади, а ті плоди, що висять на цих гілках.

…я ніколи не повірю в чесно зароблені гроші, які сьогодні так щедро витрачаються на виборчу кампанію. Як ніколи не повірю, що злодії можуть бути патріотами.

Важко назвати іншу націю, яку б так часто знищували і так нещадно шматували, ділячи між жадібними сусідами, і яка знову поставала б до життя, як фенікс з попелу, народжувала нову еліту, знаходила сили для самоствердження.

Якщо ми скотимося до категорій протиставлення: “Кучма і Пустовойтенко погані, а Марчук і Лазаренко хороші” – чи навпаки, ми перестанемо бути політиками й станемо маріонетками.

Але не забуваймо, що сліпо посунувшись у глухий кут непримиренної опозиційності, рано чи пізно можна обійнятися в цьому куті з антидержавниками. […] Отож треба вибирати розумну міру, щоб не опинитися в опозиції до самої Української держави.

Треба дивитися в масштабах України. Радикалізм треба часом ховати в кишеню. Мені теж хотілося б щось радикальне сказати або зробити, але я себе вважаю політиком, а не авантюристом.

Ми програли президентські вибори […] Саме через роз’єднаність державників. Надто вже багато “гетьманів” з’явилося. Може, відчув хто докори сумління з тих “вождів”, які тоді всіх нас роз’єднували? Ні, вони й досі ходять у героях.

Джерело

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*