Патріарх Філарет після Собору може лишитися патріархом, а главою нової Церкви можуть обрати іншого.

Речник УПЦ Київського патріархату архієпископ Чернігівський і Ніжинський Євстратій (Зоря) в інтерв’ю російській службі ВВС розповів, що без патріарха Філарета єдності майбутньої помісної Церкви досягти не вдасться. Проте він не виключив формулу, за якої той може не стати предстоятелем нової Церкви.

Одним з вирішень, яке, на думку архієпископа Євстратія, може задовольнити всі сторони, може стати, що патріарх Філарет залишиться патріархом Філаретом, а митрополитом Київським буде обрано іншу особу: «якщо собор обере людину, а Церква його не прийме — буде катастрофа, буде замість єдності поділ з самого початку. І тому мудрість і відповідальність учасників собору полягатиме в тому, щоб зробити правильний вибір. Переконаний, бачу, що це буде непросто. Але з точки зору Церкви, ми віримо, що собор — це не просто збори, як у Верховній раді: зібралися і математично вирішують, є більшість чи немає. Ми віримо, що через собори діє особливим чином благодать Святого Духа.

Щодо пропозиції Вселенського патріархату назвати нову автокефальну Церкву «Православна Церква в Україні» — виходячи з того, слов’янські назви Українська православна Церква, Болгарська православна Церква є етнофілетизмом, релігійним націоналізмом, оскільки Церква повинна бути єдина, архієпископ Євстратій наполягає, що назва є прерогативою автокефалії і його бачення, яке поділяють в Церкві: нова Церква має називатися Українська православна Церква, незважаючи на те, що таку назву вже має УПЦ МП.

Натомість новоюліанський календар, що використовується Константинопольським патріархатом, приймати в новій Церкві небезпечно, бо «Москва використає календарний питання, щоб сказати: це не православна Церква, вони католики, вони католицький календар прийняли» (хоч, треба зазначити, що католики використовують григоріанський календар, який співпадає з новоюліанським календар тільки щодо нерухомих свят, Великдень та інші прив’язані до нього свята можуть співпадати тільки в окремі роки)

В силу суспільної значимості позиції УПЦ КП, висловленої речником патріархату архієпископом Євстратієм, пропонуємо переклад його інтерв’ю BBC.

— Як ви думаєте, що зміниться в житті Церкви, країни після 15 грудня, коли пройде собор?

— Я б так не розглядав питання. Не думаю, що хтось зараз може стовідсотково спрогнозувати, з чим ми увійдемо в 16 грудня. Бог знає. А серед людей, думаю, не знає ніхто.

В будь-якому випадку багато змін вже відбулося. Найголовніше: Московський Патріархат втратив підстави вважати себе ексклюзивною православною структурою в Україні. Тобто вважати себе такою вони можуть і далі — по суті вони так роблять, але підстав для цього, крім власних амбіцій, у них тепер немає.

— Ви особисто, коли говорите про Московський патріархат, відчуваєте якусь сатисфакцію за ті роки, що вас ображали, називали безблагодатними, неканонічними?

— Кожна людина зі свого досвіду знає, які речі його ранять найбільше — ті, які знаходять відгук в ньому самому. Мене ніколи не ранило те, що в Московському патріархаті нас вважали неканонічними і безблагодатними, називали розкольниками, тому що я особисто знаю, що це не так.

Я завжди чітко і твердо був і залишаюся переконаним, що в українській церковній ситуації найбільш канонічною, якщо можна так висловитися, з усіх православних юрисдикцій є саме Київський патріархат. Тому тут не йдеться про сатисфакцію. Мені боляче від усвідомлення того, скільки часу, енергії, інтелектуальних сил і матеріальних ресурсів витрачено і досі витрачається на вимушену взаємну дискусію — замість того, щоб спрямовувати на речі, які реально найбільше потребує Церква.

Інформаційна боротьба, яку нам доводиться вести з Московським патріархатом, — вимушена. Ми ж не заперечуємо право Московського Патріархату на існування, ми не анафематствуємо їх Патріарха.

Але коли нам кажуть, що нас немає і бути не може, що вчинені нами богослужіння — це поклоніння сатані, що України і українського народу немає, то мовчати і говорити тільки про вічне в цій ситуації неприйнятно.

Мовчати у відповідь на такі речі — означає погоджуватися з ними, а погоджуватися з ними ми не можемо, тому що це неправда.

Тому ми вимушено втягуємося в це коло інформаційного протистояння, боротьби.

Дуже хочеться, щоб замість цього були нормальні взаємини, як це має бути між помісними Церквами.

— Думаєте, будуть?

— Не відразу. Якщо говорити про відносини між Українською і Російською Церквою, то все залежить від того, наскільки швидко російська свідомість позбудеться імперських фантомів, які тиснуть на громадянську і церковну свідомість. Реалістично — в найоптимістичнішому варіанті — це щонайменше пару десятиліть.

І в будь-якому випадку оздоровлення може бути тільки після Путіна. Поки влада в руках Путіна, російське суспільство отруєне цим імперським фантомом. Причому отруєні навіть ті, хто не вважає себе залежним від нього.

Коли ми, як суспільство, як народ — усвідомимо, що наша ідентичність полягає не в протистоянні Росії, а має власну цінність і є самостійною, коли в Москві, в Росії, усвідомлять російську ідентичність, не пов’язану з імперськими амбіціями і владарюванням над кимось іншим, усвідомлять, що можна бути Російською Церквою без імперського фантома — ось тоді відкриється шлях до нормального співіснування.

Але очевидно, що це буде тягнутися рокоми і роками.

— А налагодження відносин з УПЦ МП вам здається простішим завданням?

— Безсумнівно. Глибинна причина самого існування структури Московського патріархату в Україні полягає в недовірі до української ідентичності.

Що я маю на увазі? У 1991 році постала українська держава, і митрополит Філарет скликав собор Церкви, який одностайно підтримав автокефалію.

Але Москва стала активно працювати проти цього, вона говорила єпископам: от ви зараз виступаєте за незалежну Церкву, тому що є незалежна держава, але насправді це ж буквально на пару місяців. Ви ж розумієте, що Союз відродиться, він просто буде називатися інакше, Україна знову повернеться під владу Москви. Тому не беріть участі в цій авантюрі, це пуста затія. І Москва переконала єпископів, вони зібралися в Харкові на собор і зробили те, що зробили: українську Церкву розділили. Вони не вірили в те, що Україна буде.

Сьогодні керівництво Московського Патріархату в Україні відмовляється від об’єднавчого процесу, бо досі вважає, що все повернеться. Вони вірять в те, що після президентських виборів настане час їх реставрації. Або після парламентських. Або ще пізніше.

Вони застрягли в УРСР зразка 1990 року. Але поступово до них прийде усвідомлення, що Україна є і буде, що тих відносин, які були між Україною і Росією ще п’ять-десять років тому, не буде щонайменше за життя цього і наступного поколінь. Навіть якщо на наступних парламентських виборах ситуація хитнеться назад і проросійські сили виявляться представлені у владі, то ці сили будуть змушені діяти так, як хоче українське суспільство, а не Кремль, — інакше вони опиняться там, де зараз Янукович і Азаров.

Коли усвідомлення цього прийде до керівництва Московського патріархату в Україні — а це рано чи пізно трапиться, — тоді вони не побачать іншого шляху, крім єдності української Церкви. Для когось із них це займе рік, для когось  три, п’ять або десять років. Але це вже буде незворотній шлях, бо історію не можна повернути назад.

І саме тому для нас як Української Церкви немає жодної потреби форсувати події. Ми не залежимо від того, буде завтра Лавра в Українській Церкві чи ні. Українська Церква виросла в умовах, коли Лавра перебуває в руках Московського патріархату.

Колись я прочитав цікаве порівняння, воно мені сподобалося: що для Кремля присутність Московського патріархату в Лаврі — це Чорноморський флот в Севастополі, це надія на реставрацію. Тому для них, на відміну від нас, критично важливо утримати присутність і, якщо можливо, влаштовувати провокації, щоб давати привід для втручання, продовження агресії проти України.

Тому ні ми як Церква, ні українська держава, ні українські політичні та суспільні сили — ніхто в Україні не зацікавлений в тому, щоб навколо розвитку української Церкви провокувати насильство, кровопролиття і так далі.

Єдині зацікавлені — Кремль і ті, хто з ним пов’язаний.

— І Московський, і Київський патріархати називають себе найавторитетнішою, найпопулярнішою Церквою України. При цьому Московський патріархат посилається на те, що їх Церква має найбільше число парафій, а Київський — на дані соцдосліджень. Як би ви пояснили цю ситуацію людині поза українським церковнимо контекстом?

— Технічне пояснення цієї ситуації дуже просте. За українським законодавством, щоб зареєструвати релігійну громаду, потрібна лише заява, підписана десятьма особами. Зважати на кількість зареєстрованих громад — це все одно, що оцінювати економічний вплив за кількістю фірм, зареєстрованих на одну особу чи за однією адресою.

Тому очевидно, що цифри суспільної підтримки — більш об’єктивне джерело розуміння української релігійної ситуації.

Мені здається, головне — думка, позиція, настрій якої Церкви більш відповідає загальним настроям суспільства.

І ось, особливо в останні роки, ми бачимо, що Московський патріархат, претендуючи на те, що вони є найбільшою конфесією в Україні, інформаційно нагадує обложену фортецю. Вони кажуть, що представляють більшість, але водночас поводяться як обложена меншість: всі проти нас, на нас нападають, нас не розуміють, з нами не хочуть…

Є серйозний розрив між реаліями, якими живуть всередині Московського патріархату в Україні, особливо її керівництва, і тим, чим живе українське суспільство, український народ.

І ще один момент: до лютого 2014 року Партія регіонів була найбільшою партією за кількістю членів, парторганізацій і так далі. Але коли втік один Янукович, голова цієї партії, де вона опинилася?

Так і тут: переважна більшість вірних Московського патріархату перебувають там не тому, що вони дуже люблять Москву і Росію, навіть, якщо так думають у Москві. Вони залишаються там тому, що для них це канонічна, законна, правильна Церква. А українська — неканонічна, незаконна, неправильна.

І ось коли перед ними постане альтернатива, коли єдність з Москвою буде вести їх на шлях ізоляції, розриву з вселенським православ’ям, для багатьох це стане аргументом на користь того, щоб вийти з-під підпорядкування Москві.

Ми сподіваємося, що 15 грудня стане вододілом, після якого багатьом буде легше визначитися, чи залишатися їм під владою Москви чи жити в реаліях України.

— Вас не дивує, що навіть через кілька місяців після початку процесу надання українській Церкві автокефалії кількість ієрархів УПЦ МП, висловлюють підтримку цієї ідеї, залишається на рівні, заявленому у квітні?

— Вони не визначилися, бо у них немає певності в тому, який буде результат.

— А тепер ще не зрозуміло?

— Їм — ні. Для них працюють аргументи, якими їх переконують: це все політичний проект Петра Порошенка, через пару місяців будуть вибори, і все піде намарне, нащо це вам? Посидьте ще пару місяців, і ця буря пройде сама собою.

Але коли нова Церква буде створена, для них це стане аргументом: якщо ми приєднаємося до цього, то ми дійсно отримаємо щось більше і краще, ніж тепер. І навпаки: якщо не приєднаємося, то наша ситуація погіршиться, бо якщо ми не підемо на чолі цього процесу, то парафії будуть йти від нас самі, і ми залишимося архієреями на своїх кафедрах, але з 300 парафій у нас залишиться 100 або 50.

— Який масштаб переходів з УПЦ МП до нової Церкви ви прогнозуєте?

— Знову ж таки, все залежить від того, як піде цей процес. У перспективі найближчих років — думаю, половина. Може, більше. В цілому я прогнозую, що перейде близько двох третин парафій.

— Будете приймати всіх?

— Ми не можемо не приймати всіх. Ми не можемо влаштовувати люстрацію. З однієї простої причини: така природа Церкви. Церква відкрита для всіх. Її призначення — щоб грішникам допомагати ставати святими, а не святих зібрати в одному місці і ізолювати їх від грішників.

Євангеліє дає нам яскравий приклад апостола Павла, який до того, як стати апостолом, був Савлом, послідовним, переконаним гонителем християн, аж до того, що схвалював проливання їхньої крові і вбивство. Але Господь з’явився йому по дорозі в Дамаск, куди він йшов займатися репресіями проти християн, він змінився і перетворився з гонителя в одного з найбільших проповідників християнства.

Тому ми не маємо права тим, хто щиро хоче стати частиною Української Церкви, заборонити це на підставі того, що вони робили або заявляли в минулому.

— Але ви згадували про архієреїв, які можуть прийняти рішення про перехід з-за того, що кількість парафій в їх єпархіях буде стрімко зменшуватися. Тобто в цьому вашому, суто теоретичному прикладі мова йде про чисто кар’єрні міркування…

— Якщо ми хочемо досягти успіху, ми повинні мати справу з реальною ситуацією, а не з ідеальною, яку би нам хотілося мати.

Очевидно, нам би хотілося, щоб абсолютно всі, хто має вплив в церковних структурах Московського патріархату, з суто патріотичних чи духовно-спонукаючих причин взялися за творення єдиної помісної Церкви.

Але давайте міркувати так: що краще, мати ідейно переконаного супротивника або прагматичного союзника? Мені здається, що в будь-якій справі краще мати прагматичного союзника.

— Що буде далі з тими церквами, священиками, вірними, які захочуть залишитися в єдності з Москвою?

— Російська Церква в Україні існуватиме так само, як існують проросійські політичні сили, бо Україна — демократична держава. Але якщо Партія реґіонів при Януковичі мала певний вплив на суспільство, то тепер те, що колись було Партією регіонів, має зовсім інший вплив. Але він є? Є. Займається політичною діяльністю? Займається.

Думаю, що в перспективі так само буде і з Російською Церквою. Україна як демократична країна не може накласти якусь заборону на діяльність Російської Церкви в Україні.

— Ви будете визнавати їх таїнства?

— Немає ніяких підстав їх не визнавати. Ми ж все-таки не Московський патріархат, який перетворює духовне життя в інструмент поточної політики, як вони зробили на синоді в Мінську, заборонивши своїм вірним приймати таїнства Константинопольського патріархату.

Це неприпустимо.

— Ви порівняли Московський патріархат з Партією реґіонів. Виходить, що парафіяни Української Церкви і того, що буде на місці нинішньої УПЦ МП, — це люди різних політичних поглядів? Якщо хтось проти європейської інтеграції (а позиція патріарха Філарета однозначна — він за європейську інтеграцію), — це означає, що їм дорога в іншу Церкву?

— Церква не може закривати або відкривати свої двері за політичним принципом. Вона повинна приймати людей незалежно від того, до якої партії чи до політичних поглядів вони себе відносять. Тому не може, не має бути Церкви Партії реґіонів, або, припустимо, Блоку Петра Порошенка.

З іншого боку, ми говоримо не про сферичну Церкву у вакуумі, і люди, які творять Церкву, одночасно є громадянами країни, зі своїми політичними переконаннями.

І самі люди визначаються, яка точка зору їм ближче. Ми як Церква українського народу орієнтуємося на ту позицію, яка відповідає позиції українського народу. Не ми для народу обрали європейську інтеграцію. Це народ в більшості своїй обрав цей шлях, і він це продемонстрував під час Революції гідності.

Це не Церква сказала народу, за що йому виступати, це народ сказав Церкві: ми виступаємо за Європу. А ми сказали: ми ваш вибір приймаємо.

Ми не приймаємо безумовно все, що пропонує Європа, та й сама Європа зараз визнає, що вона не ідеальна, в ній багато проблем.

Але в нинішніх реаліях ми бачимо тільки дві можливості: або Україна буде розвиватися як вільна незалежна держава в межах європейського простору, або вона стане частиною неоімперського проекту, що означає несвободу, в тому числі релігійну.

Поділу за партійним принципом не було, нема і не буде, тут принцип не партійний, а принцип ставлення до української ідентичності. Якщо людина заперечує українську ідентичність, говорить, що українського народу, держави немає, що це непорозуміння, то зрозуміло, що в Українській Церкві йому буде складно відчувати себе комфортно.

— А як будуть себе почувати в новій Церкві російськомовні громадяни?

— Вони і зараз себе почувають нормально. У нас в Херсоні зараз є громади, в яких богослужіння проводяться сучасною літературною російською мовою, чого в Російській Церкві немає.

Зрозуміло, що суспільна ситуація, при якій мовне питання є серйозним подразником для багатьох, сприяє дискусій, в тому числі в середовищі самої УПЦ КП, — можна використовувати російську мову чи не можна? Є люди, які виступають категорично проти, бо це — зброя, яка використовується окупантом. Є такі, які навпаки кажуть: хоч ми і російськомовні і за походженням росіяни, але ми патріоти України, любимо її і за неї боремося.

Але на сьогоднішній день Українська Церква — це не Церква тільки для українців. Це Церква для всіх, хто хоче до неї належати за своїм православним віросповіданням, незалежно від того, якою мовою він спілкується.

Це традиція православ’я — бути відкритим до національних традицій, але перш за все — до того народу, серед якого відбуваються богослужіння. Якщо є люди, які захочуть богослужіння церковнослов’янською мовою — буде церковнослов’янською мовою. Хочуть по-румунськи або по-болгарськи — буде по-румунськи або по-болгарськи. Нема жодних проблем.

— Яким ви бачите назву нової Церкви?

— Наше бачення традиційне — як всі слов’янські Церкви називаються. Болгарська православна Церква, Сербська православна Церква. Не слов’янська, але сусідня Румунська православна Церква. Так що — Українська православна Церква.

— Але ця назва вже зайнята: так звучить офіційна назва УПЦ МП…

— Це не має принципового значення, оскільки ця назва використовується ними не за правом.

Згадаймо лист патріарха Варфоломія, в якому йдеться про те, що з канонічної точки зору митрополит Онуфрій після Об’єднавчого собору не буде мати права називатися митрополитом Київським.

— Назва «православна Церква в Україні», яка пропонується Константинополем, вам не подобається? Там стверджують, що слов’янські назви — Українська православна Церква, Болгарська православна Церква — це етнофілетизм, релігійний націоналізм, і що Церква повинна бути єдина.

— Вибачте, але ми ж не критикуємо грецькі традиції.

В цьому власне і полягає принцип автокефалії: що є речі, які Церкви вирішують виключно спільно — наприклад, не може одна Церква змінити догмати або порядок богослужіння. А є речі, які кожна Церква визначає відповідно до своїх потреб і традицій.

А підсумкове рішення прийме собор відповідно до того, що буде найбільш обґрунтовано і що буде краще.

Я не можу сказати заздалегідь, яке рішення прийме собор. Але моє бачення і те бачення, яке поділяють в нашій Церкві, — це назва має бути «Українська православна Церква».

— Проект статуту нової Церкви, витяги з якого потрапили в пресу, за нашими даними, був «чернеткою чернетки» цього документа. Але як би там не було, те, що проект статуту нової української Церкви писався не в Києві, а в Стамбулі, — це взагалі нормально?

— Справа в тому, що проект статуту, як це сказано в підсумковому повідомленні синоду Константинопольського патріархату, походить з тексту томосу про автокефалію Української Церкви. А томос — це документ Вселенського патріархату, вони формують його текст. Відповідно, вони мають право формулювати пропозиції на основі цього документа.

Російські ЗМІ писали, що Константинопольський синод прийняв статут для української Церкви. Але навіть якби це сталося, для України це не мало б ніяких юридичних наслідків, тому що в Міністерстві культури його б просто не прийняли.

Очевидно, що статут буде прийматися собором — для цього він власне і скликається.

— Проте вже зараз зрозуміло, що патріарха в Українській Церкві не буде, а її предстоятель матиме титул митрополита Київського. Вас це влаштовує?

— Насправді ситуація дуже проста. Патріарший статус є формальним свідченням рівня зрілості, авторитетності Церкви, зокрема серед інших помісних Церков.

Як ми бачимо, статус патріархатів мають давні Церкви, хоча зараз вони знаходяться в зовсім інших реаліях, ніж коли вони з’явилися, — скажімо, Антіохійський або Олександрійський патріархат.

А серед нових автокефальних Церков статус патріархатів мають тільки великі Церкви, які об’єднують більшість православних віруючих своєї країни. Певним винятком є Церква Греції, але греки неформально, з ідейної, духовної точки зору в переважній більшості вважають своїм патріархом саме Константинопольського патріарха.

Коли мова йде про інші Церкви, то Предстоятелі невеликих Церков мають статус митрополита або архієпископа.

З точки зору права немає ніякої відмінності: всі автокефальні Церкви мають однакові права і однакове значення. З точки зору міжправославного авторитету — очевидно, патріархати вважаються більш авторитетними, але це не в силу їх назви, а в силу того, що вони набули цей авторитет.

Поки Українська Церква залишатиметься розділеною, складно говорити про повноцінний авторитет.

З боку Вселенського патріарха проголосити розділену Церкву, яка лише зараз починає об’єднуватися, відразу в патріаршому статусі — це було б дуже сміливе і непрогнозоване за своїми наслідками у відносинах з іншими помісними Церквами рішення.

Адже нам потрібно, щоб це рішення Вселенського патріарха було визнано іншими Помісними Церквами, а визнати Українську Церкву в статусі патріархату їм буде значно складніше.

Але наша позиція: всередині України, з точки зору того, чим ми є для нашої країни, ми є і повинні залишатися в статусі патріархату. Це відповідає тому, що Українська Церква — велика Церква з більш ніж тисячолітньою історією, і історично вже так склалося.

— Передбачається, що Об’єднавчий собор триватиме один день. Чи вдасться вирішити за цей час всі питання?

— Повинні. Тому що з технічного боку ми повинні прийняти три рішення — єдність Церкви, її предстоятель і статут. Це все має вирішитися протягом одного дня.

Але це перший собор єдиної Церкви, не останній. Вирішити на ньому всі питання, які хотілося б вирішити, — і неможливо, і неправильно. Починати революційні зміни — це найкращий спосіб поховати об’єднавчий процес.

Взяти найпростіше питання — календар. Всі Церкви, які революційним способом вводили новоюліанський календар, отримали поділ. Ті, хто вводив його еволюційно, не мають ніяких проблем.

Тому в умовах, коли новий календар навіть його прихильниками спеціально маркується як ознака «геть від Москви», то хіба ми не розуміємо, що Москва використовує календарний питання, щоб сказати: це не православна Церква, вони католики, вони католицький календар прийняли?

Отримаємо ми в підсумку об’єднання церков? Треба мати хоч трохи мудрості і передбачити наслідки.

— Собор 15 грудня повинен буде обрати предстоятеля нової Церкви. До останнього часу фаворитом виборів називали главу вашої Церкви, патріарха Філарета.

— Я переконаний, що без патріарха Філарета досягти єдності Церкви буде неможливо — в силу дуже простих обставин.

Якщо хтось скаже, що патріарх Філарет повинен піти, усунутися, не мати в єдиній Церкві жодної ролі, що його час минув — це автоматично призведе до того, що одні погодяться з цим, а інші не погодяться. І це вже буде поділ.

Мудрість учасників собору повинна полягати в тому, як знайти спосіб, щоб зберегти єдність Церкви: і згодних з тим, що патріарх Філарет є лідером, і тих, кому це з тих чи інших міркувань не дуже підходить.

Яка це буде формула — думаю, на соборі пропозиції будуть озвучені.

Треба розуміти, що лідерство в майбутній Церкві має бути таким, яке зможе бути справжнім лідерством. Виходити треба з того, що предстоятеля повинна визнати вся повнота Церкви, адже якщо собор обере людину, а Церква його не прийме — буде катастрофа, буде замість єдності поділ з самого початку.

І тому мудрість і відповідальність учасників собору полягатиме в тому, щоб зробити правильний вибір. Переконаний, бачу, що це буде непросто.

Але з точки зору Церкви, ми віримо, що собор — це не просто збори, як у Верховній раді: зібралися і математично вирішують, є більшість чи немає. Ми віримо, що через собори діє особливим чином благодать Святого Духа.

Якби ми заздалегідь знали це найточніше рішення, нам не треба би було збиратися. Але раз ми збираємося, я особисто як архієрей прошу Бога надихнути всіх нас — мене і моїх собратів — прийняти таке рішення, яке буде найкращим для української Церкви.

В мене є бачення того, яке рішення мало би бути кращим. Я знаю, що багато хто з моїх собратів-архієреїв цю думку поділяють.

— Чи можна допустити, що в результаті собору патріарх Філарет залишиться патріархом Філаретом, а митрополитом Київським буде обрано іншу особу?

— Це одна з формул. На мою думку, це формула, яка може задовольнити всі сторони.

— Опоненти нової Церкви часто називають її політичним проектом Петра Порошенка. Вас не турбує досить безцеремонне використання теми Церкви, томосу практично в кожній промові Порошенко?

— Я думаю, це питання більше турбує політичних консультантів Петра Порошенка та політичних консультантів його опонентів.

Коли Петро Олексійович взявся за цю справу, ніякої гарантії успіху не було. Мабуть, дев’ять із десяти людей, які обговорювали це питання на початку процесу, були впевнені, що з цього нічого не вийде, що це тільки погіршить ситуацію Петра Олексійовича.

Тепер, коли всі бачать, що завдяки зокрема його особистій дипломатичній роботі, цей процес рухається, і виглядає, що все ж таки успіх можна досягти, то тепер починають говорити: «Це все він зробив для того, щоб наростити рейтинг».

Але вибачте, в демократичних країнах політики повинні робити те, чого хоче народ, чи не повинні? Український народ у переважній більшості хоче єдиної Церкви чи не хоче? Хоче. Якби не хотів, то і президент би цим не займався.

Це не політичний проект Петра Порошенка. Якщо говорити про проект, то це політичний проект українського народу, але не в сенсі політики як якихось партійних речей, а в первинному її сенсі — прагненні самостійно керувати своїми справами.

В церковному питанні український народ хоче сам керувати своїми справами.

— Наскільки виправдана присутність Петра Порошенка на соборі? Наскільки це типово? Володимир Путін був присутній на соборі, на якому обирали патріарха Кіріла?

— Путін не був присутній на соборі, на якому обирали Кіріла. Навіщо? Вони вибирали Кіріла задовго до собору. Я думаю, всі погодяться з тим, що без рішення Путіна ні Кіріл, ні хто-небудь інший в Московському патріархаті патріархом не став би. Так само, як визначальною була роль Путіна в об’єднанні Російської православної Церкви закордоном з Московською патріархією.

З церковної точки зору це не заборонено. Він православного віросповідання, а не тільки президент. Якби він був іншого віросповідання, тут могли би вже бути якісь проблематичні речі.

Я думаю, що присутність президента — це важливий елемент, який сприятиме більш відповідальному проведенню собору.

— Чи є ризик того, що в перспективі Порошенко захоче якимось чином керувати єдиною Церквою?

— Я думаю, такої небезпеки нема. Йому як президенту вистачає навантаження, щоб ще й Церквою управляти.

Порошенко був відданим парафіянином Московського патріархату, зокрема, Іонинського монастиря. Але будучи депутатом і міністром, думаю, що ніхто не скаже, що він якось впливав або хотів впливати на церковні справи.

— Опоненти нової Церкви пророкують крах цієї затії після закінчення президентського терміну Петра Порошенка. У вас є певність, що коли так трапиться, що чинний президент програє вибори, ці прогнози справдяться?

— Якби це був політичний проект президента — так. Але питання автокефалії виходить за рамки нашого покоління, це проект українського народу, який ми плекаємо вже сто років, за який боротьба йде вже сто років.

Тому рано чи пізно Порошенко не буде президентом, а Українська Церква була, є і буде, тому що є українська держава, є український народ.

От якщо не буде українського народу і держави цього народу — тоді виникне проблема. А поки є український народ, який усвідомлює себе народом, і поки у нього є держава, Українська Церква буде.

Розмовляв Святослав Хоменко

13.12.2018
Дякуємо: zbruc.eu

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*