Почуття спільноти

Пронизливий текст польської акторки Йоанни Щепковської, першої жінки-голови Спілки акторів польських сцен, протест видатної письменниці й драматурга проти закону про цензуру історичної пам’яті. Показово, що його опублікувала проурядова газета «Річ Посполита. Також показово, що Йоанна Щепковська демонструє поруч із «репресованим» єврейським біографічним сюжетом, український сюжет родинної історії та пам’яті — вона праонука професора-українця з Львівського університету, греко-католицького священика Івана Бартошевського.

Цей текст занадто короткий, щоб описати все.

Я не науковець, а колонка в газеті – це не мистецький акт, тому я пишу як приватна особа. Так трапилося, що досвід, про який я пишу, не звільнений від обмежень, передбачених законом про ІНП. Після набуття чинності цього закону я не маю наміру припиняти описувати те, що бачила й чула.*

«От за що я поважаю Гітлера, то це те, що винищив жидів», – цю фразу сказав мій дідусь Міхал Щнпковський. Батько мого батька. Поляк від найдавніших поколінь. Коли він овдовів, батьки вирішили, що він мешкатиме з нами у Варшаві. Цю фразу він сказав за обідом, і це був останній обід, який він з нами з’їв, і останній день його проживання в нашій квартирі. Моя мати мовчки спакувала речі свого тестя’. Я не мала тоді поняття, що вона має єврейське походження [мати авторки Рома Парандовська (1927-2007) була дочкою Яна Парадовського та Ірени Гельцель, яка врятувалася з дочкою у роки війни попри єврейське походження: за нацистськими законами і Ірена, і Рома були приречені на смерть. – Прим. перекл.]. До самої смерті вона не казала мені, що її мати, а моя бабуся походила із ортодоксальної єврейської сім’ї, а її шлюб із Яном Парандовським, моїм дідом, був для них серйозним відступом від юдейських заповідей. Упродовж багатолітніх розмов, які ми вели між собою в родині, ніколи не пролунала бодай найменша згадка про походження, яке безумовно вплинуло на їхні долі під час війни.
Ян Парандовский, красиво й зворушливо описуючи період окупації, не згадує й словом про те, що насправді було причиною їхнього воєнного бурлакування. Я запам’ятала тільки одне дивне речення моєї матері: «Я не все можу тобі сказати, бо не хочу, щоб ти переживала те, що я». І ще пам’ятаю одну з наших останніх розмов. Усвідомлюючи, що вона відходить, мати розповіла мені щось, що від часів війни укривала в пам’яті. Вона йшла з матір’ю путівцем і раптом побачила, як люди із села заганяють вилами двох єврейських дітей. Мати хотіла врятувати їх, вона закричала, хотіла бігти до них, але бабуся її зупинила й веліла тікати самій. «Після того в мене почався менінгіт», – сказала вона мені наприкінці цієї історії. Але навіть тоді я ще не знала, що вона сама була єврейкою. Хто має походження по матері, є євреєм. Моя бабуся, однак, вчинила навернення, тобто охрестилася в 1924 році, за рік до шлюбу.

Згодом вона була ревною християнкою. Чи, отож, вона ще залишалася єврейкою?

У моїй родині, де полюбляли розмови, дуже мало говорилося про євреїв, – але пам’ятаю якусь неприязнь моєї матері до «американських євреїв». Чи вона відчувала себе єврейкою? І що це властиво значить? Коли згодом, досліджуючи історію своєї родини, я зрозуміла всі меандри її походження, я задавала собі багато питань. Чому це трималося у такій таємниці? Не хотіли наражати мене на страждання? А може відкидали єврейське коріння? Якщо так, то чому? У мене були й інші питання. Чи існує щось таке, як національні особливості, і в якому процентному відношенні я їх успадкувала? Скільки в мені слов’янської натури, а скільки єврейської? Завдяки моїм пошукам з’ясувалося, що Ян Парандовский був наполовину українцем.** Скільки, отож, в мені українки? І чому після публікації книжки «Ким ти є» усі мене питають про єврейське походження, а ніхто про те, як я чуюся «українкою»? А може усе це не має жодного значення?

Гадаю, що для того, щоб бути євреєм, поляком чи уругвайцем, слід відчути спільноту. По лінії батька я корінна полька, і можу сказати, що відчуваю власне таку приналежність. І чуюся за неї відповідальною. Але чи напевно? Може, це тільки атавізм? Може, я єврейка, хоча й не відчуваю цієї спільноти? Чи можна уникнути усіх тих складнощів? У мене вдома є документ про фахову історію Міхала Щепковського. Він працював на залізниці. Під час окупації мешкав у Львові. У період російського вторгнення його звільнили з роботи. Коли Львів захопили німці, він зголосився на залізниці. Вагони, які в той час від’їжджали від станції, містили сотні євреїв, яких везли на смерть. Серед інших – і численну родину Гельцелів – сім’ю моєї бабусі: Рахель, Соломона, Ренату й інших. Мій майбутній дідусь Міхал Щепковський добровільно допомагав у винищенні родини моєї майбутньої бабусі. Вони зустрілися на весіллі моїх батьків. Я сильно відчуваю спільноту з поляками, і тому власне як полька прошу вибачення за мого дідуся. Мені соромно за нього як поляка, я соромлюся за нього, як за поляка. Мені соромно за польське село, де гнали єврейських дітей вилами на очах у моєї матері. Мені соромно за всіх тих поляків, які не соромляться за ганебні вчинки серед нашої спільноти.

________________

* Цим авторка підкреслює, що її не стосуються винятки із чинних уже поправок до закону про ІНП, і вона свідомо кидає виклик прокуратурі та політичній цензурі в сучасній Польщі, ризикуючи великим штрафом або 3-річним тюремним ув’язненням. – Прим. перекладача

**  Дідусь авторки, видатний польський письменник Ян Парадовський (1895-1978) був сином багатолітнього професора теології Львівського університету (бл. 40 років викладав українською мовою, покинув університет разом із іншими викладачами-українцями після польської окупації Галичини в 1918 році та заборони викладати українською), греко-католицького священика Івана Бартошевського (1852-1920) і польки Юлії Парандовської. – Прим. перекл.

Joanna Szczepkowska
Poczucie wspólnoty

Rzeczpospolita, 9.02.2018
Переклад Андрія Павлишина

Дякуємо: zbruc.eu

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*