Только что

Росія: хочу та не можу

Американський професор Лукан Вей стежить за виборами на пострадянському терені понад 20 років. Він добре знає історію українських виборів, пам’ятає всі пари основних конкурентів на наших президентських виборах, знається на технологіях штибу Симоненка-99, розуміє чим дихали «червоні директори» і як вони вплинули на становлення політичної системи.

У травні Лукан Вей – професор політології Університету Торонто, співдиректор програми українських студій Петра Яцика Центру європейських, російських та євразійських студій – мав кілька публічних виступів у Києві та Львові. Зокрема, в УКУ він читав лекцію на тему втручання Росії у виборчі процеси закордоном – в тім числі і в Україні.

Згідно зі спостереженням пана Вея, способи російського втручання в вибори з роками змінилися: якщо два десятиліття тому Москва просто підтримувала проросійських кандидатів (зокрема й нашого Кучму), то тепер практикує інформаційні війни та кібератаки.

Генеральний висновок американського науковця – Росія дуже силкується пхати носа в голосування закордоном. Проте загалом її вплив є перебільшеним.

Погляди американського професора щодо протистояння проросійським інформаційним атакам є контраверсійними. З одного боку, Лукан Вей рекомендує не перегинати палицю з забороною проросійських медій, закликаючи провадити якомога тісніший діалог із населенням Сходу та Півдня. Водночас, він закликає облишити тужити за втраченими територіями й зосередитися на зміцненні демократії на землях, котрі залишаються під синьо-жовтим прапором.

Лукан ВЕЙ:

«Росія атакує сам виборчий процес»

З моменту розпаду Радянського Союзу Росія постійно активно втручається у виборчий процес у різних країнах. Характер і природа цього втручання суттєво, навіть кар і розширити географію динально, змінилися з часом. Я виділяю два основні шляхи російського втручання [у вибори]. Перша хвиля – це дев’яності роки, початок двотисячних, коли Росія втручалася виключно у виборчі процеси країн пострадянського простору – України, Білорусі, Молдови, інших. Друга хвиля розширилася вже на Захід. В цьому випадку ішлося не про підтримку кандидатів, а про підрив різних інституцій. Росія не так зацікавлена у пропагуванні авторитаризму – її у першу чергу цікавить геополітичне домінування.

Якщо говорити про першу хвилю, то вона розпочалася з Білорусі в 1994 році. На цій хвилі Росія практикувала підтримку проросійських кандидатів. У 1994-му Москва підтримала на президентських виборах В’ячеслава Кебіча проти Лукашенка. Росія надала Білорусі більше газу – це була спроба за рахунок енергетичного ресурсу забезпечити підтримку Кебічу. Підхід був дуже простий: Росія підтримувала кандидатів, які були проросійськими, на противагу кандидатам, які були антиросійськими. Так само Росія підтримала на виборах 1994 року і Кучму проти Кравчука.

Щодо впливу на демократію, то ми бачили певні суперечності. Річ у тім, що Росія пропагує автократію. І дійсно вона не рідко підтримувала проросійських автократів – Януковича, Лукашенка – в той же час, протистояла антиросійським автократам на зразок Саакашвілі в Грузії чи Бакієва в Киргизстані. Росію не цікавило те, чи країна є демократичною, чи країна є автократичною.

У 2014-2015 роках відбувся перехід до другої хвилі, і цей перехід дійсно разючий. Росія вдалася до географічного розширення своєї присутності, вийшовши за межі пострадянського простору. Також Росія почала використовувати складніші стратегії. Якщо в Білорусі вона застосовувала фактор енергетичних ресурсів, то з 2014 року почала використовувати кібер-атаки, інформаційну війну і так далі.

В той же час, повторюся, Росія продовжує не так підривати демократію, як просто підтримувати свої позиції у світі. Вона займається поляризацією, намагається протиставляти кандидатів, підтримує радикальні політичні сили. Вона вибирає цільові групи, вихоплює гарячі питання і обіграє свою політику навколо тих речей, які будять людську агресію. Водночас, Росія атакує сам виборчий процес.

Якщо говорити про вплив Росію, а саме про її вплив на вибори у США та Європі, то він був не дуже сильним. У цих країнах уже й так було багато поляризації, тому якщо десь на Facebook з’являлися конфліктогенні повідомлення, які стосувалися раси, статі чи ще чогось такого, які розміщувала Росія, то це виявлялося краплею в морі. Це штовхання вже відкритих дверей, або пришвидшення спорткару, який жене на високій швидкості – є цілий перелік метафор, аби описати цей вплив.

Я певен, що Росія майже не мала впливу на вибори у США. Вам відомо, там були галерські атаки з поштою Гілларі Клінтон. Утім, якщо подивитися на соціологічні опитування, які проводилися після оприлюднення цих матеріалів, ми побачимо, що від цього підтримка Клінтон не впала.

Загалом, мені видається, що для Заходу Росія – це більше симптом, аніж причина кризи демократії. Чому Росія взагалі має можливість втручатися у вибори? Тому що різні гравці ослабили свої позиції на Заході і в США. Це відбувається не тому що Путін дуже сильний, а тому що Захід перебуває в тій демократичній кризі.

Щодо впливу Росії на Україну, то у вас ситуація дещо інша. Інформаційна війна тут набагато більш дієва. Ми бачимо, по-перше, ширшу міру поширення повідомлень російських медіа. По-друге, бачимо русофілів, які є дуже чутливими до повідомлень, які подає Росія.

Справді, Росія дуже активно діє в цьому напрямку. Вплив Росії на Україну може бути своєрідною тестовою лабораторією, яка дасть змогу подивитися, яким чином Росія може діяти далі – нові методики, нові техніки, які вона потім буде застосовувати і до Заходу.

Водночас, мені здається, що нам не варто переоцінювати вплив Росії. Звичайно, ви перебуваєте під більшим тиском. А все одно Росії не вдалося втримати Україну в рамках своєї орбіти. Звичайно, вона спричинила нестабільність на Сході, але на українську демократію вона вплинула не так сильно.

Якщо подивитися на історію російського втручання, то Росія переважно зазнавала поразки: кандидати, яких вона підтримувала, програвали; і попри те, що вона дуже активно діяла під час Євромайдану – вона програла; і Янукович, напевне, є єдиним лідером, який пережив дві революції, втратив владу. Не треба перебільшувати ефективність Росії в досягненні результатів, яких вона хоче. Звичайно, було б неправильно сприймати Росію як країну, що постійно програє, але й переоцінювати її силу не треба.

Однак нам треба бути обачними. Невідомо, чи так буде завжди, чи це їй і надалі не вдаватиметься.

Я думаю, що найбільша загроза для українських виборів походить не стільки від інформаційної війни, як від можливих гакерських атак на виборчу систему.

Росія намагалася підірвати цим способом президентські вибори 2014 року в Україні. Ви, мабуть, пригадуєте: Росія хотіла показати, що Ярош переміг Порошенка. І за 40 хвилин до оприлюднення результатів виборів, коли уряд усвідомив загрози, які насуваються, спробу цієї атаки було ліквідовано.

Що змусило Росію змінити свою стратегію і розширити географію щодо втручання у вибори в 2014 році? Імовірно, йшлося про поєднання двох чинників. Перше – коли Росія забрала Крим, проти Росії було застосовано ізоляцію, і вона вирішила, що після цього треба робити напад на Захід. Мені здається, що мав значення й інший фактор – в той момент виявилося, що кібератаки є дуже дешевим способом втручання і навіть більш ефективним. В Україні у 2014 році на цей процес було витрачено дуже багато коштів, так само і в 2004-му. А потім (після 2014 року, зокрема й на Заході, – Z) ішлося про значно менші кошти – кілька сотень тисяч доларів. Я впевнений, вони виявили , що ці нові методики втручання, кібератак є значно вигіднішими.

Я раджу Україні зосереджуватися менше на інформаційні війні, а більше на загрозі цих гакерських атак, тому що це може зумовити реальну кризу демократичного процесу. Якщо люди не будуть довіряти виборчим результатам, це зумовить істотну кризу, яка дійсно може завдати шкоди українській демократії.

Що ж треба зробити? Дуже часто акцент ставиться на інформаційній війні, на тому, що треба забороняти російські медіа, російські ресурси. Це загалом актуальне питання: яким чином реагувати на інформаційну війну? Воно дуже актуальне і в США. А відповідь не є простою. Мені здається, для українського уряду було б важливо заборонити державні ЗМІ, але, думаю, забороняти опозиційні медіа, наприклад, телеканал «Дождь» – безсенсово.

Це пов’язано з кількома причинами. По-перше, Україна мусить прийняти для себе рішення, якою вона є країною: чи ви країна свободи, чи ви країна, яка практикує цензурування. Друге питання: наскільки ефективними є ці заборони. Коли я був у Києві, мені ставили запитання: а що робити з тими людьми, які кажуть, що Україна – то не держава, це історична помилка, що нема такої нації. Звичайно, така тенденція викликає занепокоєння, особливо в контексті війни. В Україні провадять активні дебати щодо цього.

Про мене, якщо ви прикрили контору, закрили комусь рота, то це не викорінює самої сперечки. Треба не забороняти, а краще залучати ту російськомовну частину населення, що мешкає на Сході, дати їй певну частку в українській реальності. Вам не вдасться заборонити комусь вважати, ніби Україна – це помилкова держава, натомість вам треба показати те, що Україна має що запропонувати тим, хто мешкає на Сході.

Орім того, щоб забороняти, треба думати над тим, як сформулювати позитивний месседж, який міг би протистояти негативним месседжам. Інший спосіб – це «продати» українську ідею людям, які вважають, що такої нації немає. А докажіть їм, що Україна – успішна нація і держава!

Ну, і, крім того, Україна має амбіцію бути європейською державою. Європа – це свобода слова!

Вам треба вирішити, в якій Україні треба жити. Ця війна не буде короткою. Якби вона тривала один рік, ви могли би ввести тимчасові обмеження на свободу слова, і це було би нормально. Але ця війна триватиме, на жаль, довгий період часу – 10-20 років, дідько його знає… Я – «наївний американець».  Я був у Києві і бачив слоган: «Свобода – це наша релігія» (ідеться про гігантський плакат, напнутий на згорілому Будинку профспілок на Майдані Незалежності, – Z). Це означає, що у вас є вибір – жити у вільному суспільстві, чи ні. Тоді це означає, що у вас вибір жити у вільному суспільстві, чи ні. Якщо ви забороните якісь телестанції на короткий період часу – це одне. Та коли люди говорять про те, щоб надати уряду повноваження цензурувати медії, – це означає, що людям доведеться покладатися на добру волю уряду. Так, у чомусь я почуваюся наївним, але наразі я кажу цинічно: я вважаю, якщо ви дасте уряду право на цензуру в ЗМІ, то згодом уряд може сказати: той, хто мене критикує – це все зрадник.

Я визнаю: у контексті війни безпека – це дуже важливий елемент. Безпеку ми переважно сприймаємо в одному розумінні – відсутність бойових дій, відсутність обстрілів. Але безпека передбачає й те, що ви маєте об’єднати всю Україну. Безпека – якщо ви матимете зацікавлених вірних громадян, які не піддаватимуться цій інформаційній війні з боку Росії.

Хочу нагадати вам про фреквенцію виборців на президентських виборах 2014 року. Дуже низька явка на Сході й на Півдні. Ця тенденція дійсно мене непокоїть. Ось чим ми мусимо перейматися. Мабуть, цю частину населення треба підвести до виборчих дільниць, дати їм зрозуміти, що вони теж є громадянами України.

Чи може Росія використати технологію підвищення явки у східних регіонах, аби забезпечити перемогу своїх кандидатів? Можливо, й так. Відповіддю, яка застосовувалася в попередні 25 років, було те, що до 2014 року на Сході у вас були спершу комуністи, а потім Партія регіонів. Багато в чому вони були просто жахливі – я не сперечатимуся з цим. Попри все, Партія регіонів відігравала істотну роль на цій частині України. Визнаючи те, що Партія регіонів була жахливою, треба подбати про те, щоб на Сході й на Півдні були політичні сили, які представляли б інтереси цієї частини населення. Можливо, Путін і захоче підвищити явку, але при найгіршому сценарії Україна все одно залишиться цілою територією. Навпаки ж, Путін може досягнути успіху тоді, коли виникне ситуація, що люди на Сході відчуватимуть, що вони не беруть участі у формуванні національної політики.

Місцева еліта завжди мала свою частку в українській національній політиці (Лукан Вей має на увазі взаємне збалансовування між проросійськими та проєвропейськими силами, – Z). Але з певних причин – наприклад, через корупцію – якщо би Партія регіонів повністю би не провалилася в 2014 році і не розчинилася, якби на Донбасі і в Криму не було підірвано державні структури, то Росія би ці територія не захопила. Вирішення не лише в індивідуальних та одиничних проектах, а в тому, щоб заохочувати місцеві політичні сили діяти активніше.

Хто є старший, то пам’ятає, що в 90-х роках були так звані «червоні директори». В якийсь час було відчуття, що «червоні директори» хотітимуть повернутися в бік Росії і Україна намагатиметься залишитися з Росією. Але що сталося? «Червоні директори» усвідомили, що вони набагато більше розбагатіють в Україні, аніж тоді, коли Україна виявиться під Росією. За Кучми ці процеси активно відбувалися. І, власне, ці люди стали олігархами. Погано те, що виникло багато корупції. Але був і позитивний момент – вони стали відданими Україні. Краще бути великою рибиною у маленькому ставку, ніж малою рибиною у великому ставку.

Наразі більшість партій зі Сходу просто не мають шансів здобути позиції в центральній владі. І це мотивація [політикам] іти на Схід. Не беруся сказати, як це треба зробити, але треба зосередитися на тому, щоб сформувати життєздатні політичні сили чи коаліції, які мали би підтримку на Сході, а водночас могли допомогти центральній владі утримати позиції. Тоді жодна російська пропаганда не переконає тамтешнє населення відокремлюватися на Схід.

Чи Україна може повернути собі Крим? Мені насправді важко уявити собі сценарій, за якого це може статися. Для Росії Крим є символічною територією. Ще в 1988 році, коли я вперше приїжджав у Радянський союз, у Москву, був здивований тією реплікою: «Крим наш». Так, він мав би до вас повернутися. Але я не бачу сценарію, як це мало би трапитися.

Звичайно, здаватися і визнавати втрату Крим офіційно – немає змісту. Але я мушу поставити вам запитання – і можете кидати в мене гнилими помідорами. А чи варто вам отримувати назад ці території?

Є два сценарії. Перший сценарій – ви витрачаєте багато ресурсів для повернення Криму й частини Донбасу. І навіть при найкращому розвитку подій ви витратите на це дуже багато.

Інший сценарій полягає в тому, щоб формально не здавати і не віддавати Крим, зберігати і підтримувати міжнародну претензію на Крим, але зосередитися на тому, щоб Україна міцнішала в межах тієї території, яку ви зараз контролюєте. Найкраща помста Путіну не має нічого спільного з територією. Найкраща помста Путіну – коли Україна побудує успішну економіку і побудує демократію.  Навіть якщо це буде в рамках кордонів, які є зараз. Я визнаю, що ситуація несправедлива і Росія загарбала ці території. Але тепер ви можете зосередитися на цій території (що контролюється урядом, – Z), а не на цій.

Підготував Володимир СЕМКІВ

Дякуємо: zbruc.eu

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*