Только что

«Розумітися – наша робота»

«Якщо це буде музика, яка щось нестиме й тягтиме за собою, – вона захопить будь-якого слухача»

«Джаз – це таке колосальне різноманіття жанрів і стилів, що людина з будь-якими музичними смаками може щось для себе знайти»

З розмови з джазовим музикантом і бенд-лідером Андрієм Арнаутовим

Андрій Арнаутов – відомий український джазовий музикант: контрабасист, бас-гітарист, аранжувальник, композитор. А віднедавна – і бендлідер, оскільки його останній проект – керування студійним бендом у «Вечірньому шоу з Юрієм Марченком», що стартувало місяць тому на UA: Перший. Музичний супровід ток-шоу – особливий джаз. Музика тут не на перших ролях, але такий «саундтрек наживо» вимагає від музикантів гнучкості й високого професіоналізму. І саме джаз тут на своєму місці – як музичне втілення мистецтва імпровізації і відкритої розмови.

Життєвий шлях Андрія Арнаутова виписав вельми цікаву і навіть несподівану траєкторію і з музичної, і просто з людської точки зору. Народився у Ростові. Навчався у Москві. Потім тривалий період життя, навчання і роботи у США. Освіта в найвідомішій у світі джазовій школі в Берклі. Музична затребуваність і завантаженість, плюс великий досвід, якому може позаздрити будь-який джазовий музикант: гра з такими відомими джазовими особистостями, як Генк Джонс, Пол Хорн, Рой Гаргроув, Том Браун, Арчі Шепп, Чарлі Берд, Кен Роудс та іншими. І врешті – Україна: спочатку Київ, а потім Львів.

Про мотиви й рушійні сили свого життєвого шляху, про свій музичний досвід і останній проект – у бесіді з Андрієм Арнаутовим.

Фото Elpida

– Як джаз увійшов у твоє життя?

Перший раз почув джаз, коли мав чотири, може, навіть три роки. У той час дуже популярним був фільм «Серенада сонячної долини» за участю біг-бенду Гленна Міллера. Це був улюблений фільм моїх батьків, і платівки вони купували подібні. Пам’ятаю старий ламповий програвач. Я його відкривав, ставив платівку й просто поринав у цю музику. Ще були платівки біг-бенду Едді Рознера. Тож свінг і біг-бенд – мої музичні корені.

А як почалося власне музикування?

Почалося з дерев’яної іграшкової лопати, що стала гітарою в моїх руках. Потім, коли мені виповнилося п’ять років, очевидно, батьки все це побачили й вирішили допомогти. І одного разу після чергового повернення батька з відрядження я захожу  до кімнати, а в мене на ліжку справжня фанерна гітарка, семиструнна. Я ледь не знепритомнів від щастя. Мало не спав з нею, намагався щось підбирати. Потім десь рік був гурток фортепіано. Але не дуже пощастило з викладачкою, і батьки мене відвели на класичну гітару. Перший мій викладач як музикант, напевно, був ніякий, але він настільки тонко прищепив мені повагу до музики, до інструмента – як ти його береш у руки, як ти на нього дивишся, поводишся з ним – все це, напевно, лишилося в мене ще відтоді.

В одинадцять-дванадцять років музична школа. Стандартне навчання. Вони зробили все, щоб відбити  будь-яке бажання. Але я вже підхопив вірус, уже хотілося грати, і батьки знайшли викладача. Це був досить відомий музикант Єгоров Ігор Костянтинович. Викладав гітару, але був серйозним контрабасистом, грав у відомому тоді біг-бенді Кіма Назаретова. Я займався з ним гітарою, але чомусь не дуже йшло. Аж якось  прихожу додому, а в мене стоїть бас-гітара. Привіз Ігор Костянтинович. І стався прорив. Я одразу відчув, що це мій інструмент. А за рік він познайомив мене з контрабасом. Ігор Костянтинович був не тільки прекрасним музикантом, але й чудовим педагогом. Строгий, вимогливий, але не давив і допомагав розкриватися. Учив розуміти тонкі моменти інтонації, експериментувати, щоб не просто нота звучала – пласко, а з перцем. Він же підштовхнув мене їхати до Москви, перевестися до Гнесінського училища. І знову мені пощастило з педагогами. На бас-гітарі був Олександр Ростоцький, а з контрабасу – Анатолій Соболєв, тоді найбільш затребуваний у Москві контрабасист, мейнстримівський, на кшталт Рея Брауна, Пола Чемберса, Оскара Петіфорда, і він перший показав мені, як грати мейнстрим.

Але він мав класичну освіту, і, хоч я навчався джазу, проте з ним переграв величезний класичний репертуар. І на випускному грав джазову програму на бас-гітарі, а на контрабасі – стандартний класичний репертуар, з яким виходять із консерваторії. Тому я згодом уже в Америці грав і в симфонічних оркестрах, і в барочних ансамблях. Я страшенно вдячний своїм викладачам, які прищепили мені ідею, що без класики ніяк.

– Як доля занесла тебе до США?

До Америки переїхав у ‘90-му. Я був доволі балакучим, в’їдливим хлопцем, антирадянськи налаштованим, нажив собі проблеми із КДБ, і в якийсь момент відчув тиск і навіть серйозну загрозу життю. Подав документи на статус біженця до американського посольства і отримав його. Якийсь час жив у Північній Кароліні, в Чикаго. Потім вступив до Берклі, одержав стипендію. Знову ж страшенно вдячний, тому що без цього не став би тим музикантом, яким став. Але вже тоді поступово мене усе більше вабила мрія оволодіти вмінням аранжувальника біг-бенду. Це почалося ще з Ростова, а в Москві я недбалим співкурсникам писав партитури за винагороду. Поступово набирався досвіду. Але систематичні знання я отримав саме в Берклі. Я прагнув удосконалюватися як композитор та аранжувальник, а тому обрав основною спеціальністю композицію. Водночас мене заворожила афро-кубинська музика, і я обрав собі викладачем Оскара Стагнеро. Це визнаний музикант, який грав у Пакіто де Рівери, в Артуро Сандоваля. Він дав мені спрямування.

У Берклі доводилося грати з такими серйозними музикантами, як Віктор Мендоса, Рой Гаргрув. Джем-сешн там дуже унікальна річ. Можна опинитися поруч із видатними людьми. Ще в Москві на джемі я потрапив на сцену з Петом Метіні, Лайлом Мейзом, Полом Вертіко. Вже в Чикаго Пол Вертіко впізнав мене, запрошував у різні проекти. На джемі в Москві мені вдалося зіграти пару речей навіть із Діззі Гіллеспі. Це було надзвичайне відчуття. Люди-легенди, яких знав тільки за платівками. Відчуваєш себе наче в кіно. Це був потужний досвід. Тому маю сказати молодим музикантам: якщо приїжджає якась людина, у якої є чому повчитися, і якщо почуваєте себе більш-менш упевнено, виходьте не вагаючись і грайте. У такі моменти відбувається прорив і піднімається планка. З’являється впевненість. Я чув від деяких наших музикантів, що вони були в Нью-Йорку, але от побоялися зіграти на джем-сешн. Це дуже-дуже сумно.

Це були перші контакти і, ймовірно, такий досвід, що запам’ятовується. Але ж в Америці, певно, можливостей стало більше?

Звичайно. Маса зустрічей. На джемі я познайомився з піаністом Генком Джонсом. Це жива легенда рівня Монка. Добрий такий життєлюбний дідусь. Я жив у Гарлемі (звідки походить більшість джазових легендарних особистостей), і він мене часто підвозив на своєму «Кадилаку». Я його багато розпитував про Чарлі Паркера та інших. Це був унікальний досвід безпосереднього спілкування. І, мабуть, справді тільки грати – це мало. Потрібно побувати в аурі людини, що пройшла шлях, який ти сам хотів би пройти. Починаєш усе це розуміти зсередини, сприймати інформацію підсвідомо. Це нагадує «безмовне знання» Карлоса Кастанеди.

– А як відбулося повернення?

– Це не зовсім повернення, а радше переїзд до нової країни. Були зустрічі, ідеї, запрошення. Почав відвідувати Україну. Виявилося, що тут чимало всього відбувається в плані музики. Грошей багато не платили, але багато й не треба було, щоб жити. І зважився, залишився, сподобалося, обріс роботами. Були й тут можливості зіграти з доволі відомими музикантами, наприклад, з Марком Соскіним та іншими. На жаль, у мене жахлива пам’ять на імена. Пам’ятаєш ноти, відчуття гри, але не ім’я.

– Тобто, це був вільний вибір назустріч творчим можливостям? А чим творчі можливості тут відрізнялися від творчих можливостей там?

– Саме так. Побачив тут можливість реалізуватися творчо. В Америці я мав занадто багато роботи – в різних місцях, містах. Півжиття в авто. Але тут люди були готові без платні витрачати свій час, щоб грати мою музику. Там музикант, якщо він чогось вартий, настільки зайнятий, що не має часу зібрати людей для репетиції. Та й місце не завжди є. Музиканти живуть, зазвичай, у невеличких квартирах, із сусідами. Тим, хто навчається, легше. Але треба записуватися заздалегідь, велика черга. А тут ніколи не проблема знайти безкоштовне місце для репетицій, і, зазвичай, грай, скільки завгодно. Люди охочіше присвячують час творчим проектам. А там музикант не стане втрачати роботу на 200 доларів заради репетиції.

– Переїзд до Львова – це був життєвий чи теж творчий вибір?

– Мабуть, і те, й інше. По-перше, я одружився. А, по-друге, у якийсь момент навіть злякався сильної залежності від географічного розташування. Вся робота – в Києві. Хотілося бути вільнішим. Та й київська джазова сцена перестала бути для мене цікавою. Це не вірно, що джазовий музикант обов’язково має бути в столиці. Є різні можливості. Я обрав для себе такий шлях. Усі гроші інвестував у студійну апаратуру. Вивчав навички студійного звукорежисера, продюсера, технічні тонкощі. Свого часу Берклі багато чому навчився в Річарда Еванса. (Це дуже відомий продюсер. Продюсував Чаку Хан та інших вокалістів зі старої школи R&B.) Він поділився багатьма цікавими знаннями й навичками. І от зараз, крім гри, це тепер моє основне заняття: аранжування для музикантів, музика для відеороликів, відео-презентації. Одне слово, роблю трек від А до Я.

– А як з «живою музикою»?

– Граю в клубах, щоб не втрачати форму. Часто кличуть. І сам намагаюся запрошувати музикантів, як, наприклад, недавній проект із відомим американським контрабасистом-віртуозом Девідом Фрізеном. 

– Розкажи, як склався останній проект – участь із твоїм бендом у телевізійному ток-шоу.

Власне, все почалося з того, що головний редактор телевізійного шоу й один із засновників групи «Хаммерман Знищує Віруси» Альберт Цукренко запропонував мені зібрати бенд і зробити музику для телевізійного шоу. Це класичне ток-шоу в американському форматі на кшталт Джиммі Феллона, Девіда Леттермана, Джея Лено. На каналі UА-Перший. Так, звичайно, для мене це досить новий досвід. Досі не доводилося керувати живим бэндом. Крім того, на телевізійному шоу маю працювати з режисером, з ведучими, стежити за ходом діалогів.

– Живий саундтрек?

– Так, виходить живий саундтрек. І я із задоволенням за це взявся, тому що ті «референси», які вони запропонували – музика в стилі групи Roots – це такий old school funk або neofunk. Звісно, довелося трошки зайнятися дослідженням, послухати музику в цьому стилі – багато чого відкрив для себе цікавого. У цьому проекті будуть 99% моїх авторських композицій. Можливо, одна-дві класичні композиції цього стилю. Я зібрав своїх улюблених музикантів – Алекс Фантаєв на барабанах, Юрій Середін на клавішних, Антон Самутін на трубі, Олег Кадук на саксофоні й Олександр Чаркін на тромбоні. Склад дуже сильний, усі чудові люди, з ними не тільки приємно грати музику, але працювати в плані людських стосунків.

– Наскільки я розумію, це не зовсім самовираження, оскільки музика тут не є самоцінною, але саме така робота вимагає великого професіоналізму.

– Як композитор я цілком знайшов тут самовираження. Отримував задоволення від того, що писав. Тобто, я писав цю музику як для себе. Природно, з огляду на телебачення там звучать переважно короткі версії, але в цьому ж проекті представлятиму також повні версії цих композицій. Ба більше, ще перед тим, як цей проект запрацював, уже почали надходити пропозиції щодо концертів, фестивалів. І це дуже тішить.

– Це, звичайно, відразу змушує згадати випадок Бренфорда Марсаліса, який протягом декількох років керував бендом на шоу Джея Лено. Він, до речі, був на Львівському фестивалі, і я брав у нього інтерв’ю, і запитував також і про це. Він теж сказав, що йому було цікаво спробувати себе в цій ролі. З іншого боку, це шлях до серця широкої публіки, до тих, хто не прийде на джаз у концертні зали.

– Так, звичайно, Якщо розібратися, з кого складається джазова аудиторія? В основному це або музиканти, або їхні друзі. Це дуже-дуже маленький прошарок слухачів. А тут цим проектом я прагну залучати й шукати нового для себе слухача. Адже часто розмовляєш із людьми, і вони кажуть: «Джаз? Та, я на цьому розуміюся». Я відповідаю: «Тобі не треба на цьому розумітися. Тобі подобається – ти слухаєш. Не подобається – не слухаєш». Розумітися – це наша робота.

Взагалі, яку б музику ти не грав, якщо це зроблено з гарною енергетикою, то вона проб’є будь-якого, навіть зовсім «непросунутого», недосвідченого слухача. Якщо на сцені відбуватиметься якесь дійство, якесь таїнство, якщо це буде музика, яка щось нестиме й тягтиме за собою, вона захопить будь-якого слухача. Я вже стільки разів був свідком того, як люди, які ніколи не слухали джаз, приходили на концерт і виходили просто з палаючими очима, казали: тепер ми слухатимемо тільки цю музику! Причому люди, які стверджували, що не люблять джаз. Джаз – це таке колосальне різноманіття жанрів і стилів, що людина з будь-якими музичними смаками може щось для себе знайти.

Розмовляв Олександр Юдін

09.08.2018
Дякуємо: zbruc.eu

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*