Только что

Що нам робити з поляками

нарешті ми здобули

свободу слова

публічне заперечення цього здобутку

карається ув’язненням

(Михайло Зарічний)

Закон України суворо застерігає про відповідальність за порушення законодавства про статус борців за незалежність України у XX столітті:

1. Громадяни України, іноземці, а також особи без громадянства, які публічно виявляють зневажливе ставлення до осіб, зазначених у статті 1 цього Закону [де у 19 позиціях  stricte перелічені органи, організацій, структури та формування борців, а 20-ту позицію — там, де «інші» — ретельно вже 35-й тиждень формулює Кабінет Міністрів України], перешкоджають реалізації прав борців за незалежність України у XX столітті, несуть відповідальність відповідно до законодавства.

2. Публічне заперечення факту правомірності боротьби за незалежність України у XX столітті визнається наругою над пам’яттю борців за незалежність України у XX столітті, приниженням гідності Українського народу і є протиправним.

Так от, мені цікаво, чи вже визначено «іноземців, а також осіб без громадянства», що готували новелізацію польського закону про тамтешній Інститут національної пам’яті? Чи їм пред’явлено звинувачення? Чи, може, звинувачення пред’явлено президентові РП, що не зупинив окреслену нормами закону наругу? Чи може вітчизняному МЗС, що допустив злочинну бездіяльність?

Три роки тому я, настрашений безапеляційністю нового закону, чекав, що з бібліотек будуть вилучати недавно виданий «Темпорою» щоденник Євгена Чикаленка за те, що цей осібник — котрий точно входить в сотню тих, хто найбільше приклалися до здобуття Україною незалежності на початку минулого століття, але котрий лишився за межами 19-ти підпунктів згаданого stricte переліку і ризикує не потрапити у 20-й — перешкоджає реалізації прав борців за незалежність на визнання, перешкоджає шляхом надання нищівної характеристики міністрам Директорії (борцями за незалежність «в складі органу влади», переліченого в підпункті 1 Переліку). Цитую для ілюстрації:

1) Прем’єр міністрів, він же міністр закордонних справ – В. М. Чеховський, духовний академік по освіті, людина дуже гарного, навіть імпозантного зверхнього вигляду, дуже хороший оратор і організатор молоді, але тупий і прямолінійний, недалекий, есдек, правда, безумовно чесний.

2) Внут. справ – Мицюк (есер), лісний кондуктор по освіті, хоч і кажуть, що він недавно видержав іспит за юридичний факультет, товариш і приятель-фонограф М. Шаповала, людина дрібна і брудненька; хоч я його особисто ніколи не бачив, але знаю його по співробітництву в «Раді», яку він ганив і оббріхував після того, як не надрукували якоїсь його статті.

3) Військовий міністр – Греков, якого всі дуже вихваляють, але ставлять йому в вину те, що він не вивчився укр. мови.

4) Юстиції – Слабченко, в юності есдек, потім доцент Одес. університету, стипендіат Касо і член чорносотенного «Галицко-русского общества», а тепер знов есдек, людина непевна, брудна в своїх заходах придбати кар’єру.

5) Просвіти – І. Огієнко, ректор Кам’янець-Подільського університету; знаю його по співробітництву в «Раді»; людина тупа, диявольськи самолюбива; під час реакції (1907-17 років), як і Слабченко, ховався з українством, бо це шкодило кар’єрі і займав посаду учителя в чорносотенній гімназії Стельмашенка, тепер вже записався в есери.

6) Харчових справ – Мартос, якого я зовсім не знаю, але чув, що цей есдек людина недалека.

Мої обави були, слава Богу, даремні, опальних книжок не палили.

Півтора роки тому я, окрилений силою свіжого ще тоді закону, чекав на торжество його справедливості, коли у Львові у точній відповідності до цитованого пункту 2 здійснили — шляхом знищення пам’ятника Степанові Тудору — наругу над пам’яттю борця (відповідно до 6-ої позиції 1-го — і єдиного — пункту ст. 1) за незалежність України Степана Олексюка, що воював в роки української революції в складі січових стрільців.

Очікування теж були даремні. Закон приймався не для того, щоб його виконувати, він мав бути лиш голосною заявою, мав настрашити законослухняних, в основному неукраїнських, громадян, реально будучи безсилим проти законобайдужих (хоча в шантажистській державі — «друзям все, ворогам закон» — його завше можна задіяти). Аматори теорії змов, пригадую, тоді пліткували, що прийняття його акурат по тріумфальному виступі президента Коморовського мало стати вишуканим пасом кандидату в президенти від партії PiS — партії, що на відміну від PO, не підозрювалась в проросійських сентиментах. Про мотиви такого — de facto — демаршу ми колись, є надія, дізнаємось з мемуарів п. Гройсмана, тодішнього голови Верховної ради, але якщо й була в когось ідея такого пасу, то його наслідком став гол у власні ворота.

Оце я пробую тут сарказувати, бо чую заклики до «симетричної відповіді» на «бандерівську поправку» до польського закону про Інститут національної пам’яті. Власне, прийняття поправок і було з польського боку запізнілою «симетричною відповіддю» на українську заборону викривати їм, полякам, злочини членів перелічених в пп. 10, 12 і, можливо, 13 Переліку організацій. Можна не сумніватися, що після нашої «симетричної відповідь» на їхню «симетричну відповідь» з’явиться їхня «двічі симетрична відповідь» і т.д.

Так будується спіраль ескалації напруження. Жахливий досвід Волині — «akcje  odwetowe» на акції відплати, а навіть — sic! — akcje  prewencyjno-odwetowe (©Ewa Siemaszko) нікого нічому не вчить.

В «Шоа у Львові» Євгена Наконечного є згадка про такий епізод:

«Восени 1943 року терористами АК був демонстративно вбитий декан Медичного інституту, професор Андрій Ластовецький. Для українців це була уразлива втрата: української інтелігенції було кількісно значно менше, ніж польської. У відповідь, прямо на вулиці, в білий день застрелили професора Медінституту поляка Ялового. ОУН пригрозила АК, що у Львові безкарні для поляків часи минули – за одного вбитого українця вбиватимуть трьох поляків. У результаті дійшло до переговорів і порозуміння зупинити в місті розкручування спіралі терору. Домовилися припинити взаємне винищування інтелігенції».

Зрештою, на Волині теж домовилися, але аж на початку травня 1945 року, після десятків тисяч страшних жертв і після — як це не парадоксально для демонізаторів Бандери — звільнення провідника ОУН з німецького концтабору.

На цей момент на кожну сотню волинських українців припадало три вбитих поляки (якщо 40 тисяч польських жертв, середнє між польськими і українськими оцінками, поділити на 1,43 млн, за німецьким переписом, українського населення) і приблизно так само три вбитих українця на кожну сотню волинських поляків (9 тисяч українських жертв на 300 тисяч польського населення). На Галичині ці цифри були майже на порядок менші — відповідно 0,46 (15 тис. на 3,23 млн українців) і 0,42 (4 тис. на 0,96 млн поляків), і, що характерно, цифри теж приблизно рівні: і на Волині, і на Галичині в українців і в поляків був приблизно однаковий рівень вбивчої агресії при згрубша однакових можливостях її реалізовувати. Помножений на кількість відповідного етносу, він дає страшні цифри жертв, а що українського населення було більше, то польських жертв було на півпорядка більше; лиш в Закерзонні, де переважало польське населення, кількість українських жертв перевищувала кількість польських.

Узагальнені і відірвані від конкретних в кожному злочині трупів, відірвані від вбитих в костелі чи церкві, від скривавлених і ошалілих від страху і болю жінок, від наповнених жахом дитячих очей, що ще не встигли стати ні польськими, ні українськими, ці низки цифр виглядають вкрай цинічними. Дивно, що хтось може дискутувати про моральні оцінки цих злочинів. Але, як каже Тімоті Снайдер, «не треба виходити із засновку, що моральні оцінки є тим самим, що й історичне пояснення. Очевидно, що винуватими є винуватці, але історичне пояснення — це не те саме, що вина.»

І наше завдання, якщо ми хочемо розлічитися з цієї трагедією, знайти винуватців кожного конкретного злочину. А обидва закони, що український і що польський, блокують ці пошуки, бо вони вказують шукати не винуватців, а вину Іншого для обґрунтування невинуватості Свого.

При цьому криміналізація навіть самої спроби виправдати не Свого, а Іншого в законі про польський ІНП була вже й до скандальної поправки, прихована займенником інший в пункті «інших злочинів [скоєних на особах польської національності або польських громадянах інших національностей в період від дня 8 листопада 1917 р. до дня 31 липня 1990 р.], що є злочинами проти миру, людства або воєнними злочинами». Суть «бандерівської поправки» зовсім не в цій кримінальній відповідальності тих, «хто публічно і всупереч фактам заперечує злочини» — суть її в тому, щоб помістити в суспільній свідомості на одному рівні з нацистськими та комуністичними злочинами і українських націоналістів.

Розширення ж концепції невинуватості Свого (що, власне, й викликало обурення світової, а особливо, єврейської громадськості) тут сформульовано в іншому місці: в новій ст. 55a «Хто публічно і всупереч фактам приписує Польському Народу або Польській Державі відповідальність або спів-відповідальність» за «злочини, що становлять злочини проти миру, людства або воєнні злочини», той «підлягає штрафу або карається позбавленням волі до 3 років.»

В цій ситуації направду денервує бездіяльність української влади, що спромоглася лише на кволу реакцію постфактум, але не змогла запобігти ескалації напруженості. В першому читанні польський законопроект був прийнятий майже два роки тому, за цей час можна було превентивно хоча б почати активне розслідування масових вбивств етнічних поляків, українців та євреїв на території Волині та Галичини, щоб мати на руках факти, щоб злочини конкретних, названих за іменем, злочинців не паплюжили добре ім’я справжніх — і українських, і польських — героїв та цілих народів. Був час, щоб нашу безумовну — в сенсі безвідносно до відповідних дій польської сторони — кондоленцію щодо жертв цих злочинів матеріалізувати в пам’ятних знаках, вийти з логіки «а вони»: християнське покаяння не залежить від покаяння протилежної сторони, воно очищує себе, а не робиться для когось. 

Адже такого рівня симпатії українців до поляків, як останні кілька років, наша історія ще знала. Українці бачили в Польщі щирого адвоката наших інтересів в Європейській Унії, розраховували, що західні сусіди, які на власній шкірі відчули всі «принади» російського імперіалізму, в разі потреби завше поможуть. Бо «без вільної України нема вільної Польщі» — і навпаки.

І що характерно, симпатія і співчуття до Польщі корелюють в українців з позитивним образом Ст. Бандери.

І справа тут не в контроверсійності самої особи Ст. Бандери, а в різних символах, які його особа уособлює. В поляків Польщі він від 1935 року, з часу з суду за вбивство Пєрацького, став символом антипольського терору. Натомість серед українців він тоді ж став символом незламності українського духу — саме незламності, але не терору: в українському суспільстві тоді панувало радше засудження — в тому числі, і через чітку позицію Церкви — таких методів боротьби. Пізніше, вже після 1943 року, коли терор проти поляків став масовим, його ім’я для них автоматично стало символізувати і це трагічне явище.

Інакше було в СРСР, еволюцію цього символу тут застав ще навіть я: аж десь до 1960-х років була доволі чітка диференціація вузьких дефініцій, бандерíвці – це була для нас частина української партизанки. Але поступово через накинуте режимом пейоративне (в їхньому розумінні) окреслення, що всі «западенці» є бандéрівцями, воно стало позитивною самоідентифікацією, символом боротьби з комуністичним режимом з акцентом на антиросійському (чи, можливо, точніше: антимосковському) характері цієї боротьби. Після початку російської агресії 2014 року цей акцент став домінуючим не тільки в галичан, але й майже у всіх громадян України, про що більш, ніж переконливо свідчать результати соціологічних опитувань.

Добре, і що ж нам робити з цією хвилею антиукраїнського шумовиння? Гасити спіраль ескалації ненависті. Виконувати свій християнський обов’язок щодо безневинних жертв безвідносно бо їхньої етнічної приналежності. Не впадати в розпач і не робити трагедії, просто взяти до відома, якщо цього не розуміли раніше, що певна частина польського населення ненавидить Україну — і в нас певна частина українського населення Україну ненавидить; більше того, ця частина нашого населення потрафить час від часу здобувати владу — то чом би Польща у цьому відношенні мала бути кращою?

Нинішня фрустрація більшою мірою пов’язана навіть не з цим усвідомленням, а зі зміною тренду. Ми сподівалися, як колись Фукуяма щодо ліберальної концепції, що доктрина Ґедройця перемогла раз і назавжди, що ми пройшли етап примирення і прощення. Не перейшли. На жаль.

Що ж, українсько-польські відносини знали і гірші часи, але вони минали. В інтересах обох народів, щоб і цей  минув швидше.

Дякуємо: zbruc.eu

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*