Строфа, антистрофа і катастрофа

ΣΤΡΟΦΗ, ΑΝΤΙΣΤΡΟΦΗ і ΚΑΤΑΣΤΡΟΦΗ

Пройшла осінь, яку зазвичай називають «золотою». Бо й справді, природа бере своє, як і щороку, щедро змішує радісну й ніжну весняно-літню зелень із жовтим і червоним, багряним, насичує палітру кольорів не лише веґетативної природи, а й і небес.

Вони – небеса – глибшають, а, може, вивищуються над нами, даючи інтуїтивно збагнути незрозумілу безконечність своїх сфер і запідозрити про скінченність нашого життя, а водночас тішать зір принадною прозорістю, обіцяючи радісні несподіванки навіть у часи усвідомлення незворотності і швидкоплинності часу, часів…

В іншому ж «віконці у світ широкий», віконці телевізора – жодних змін: все той же благенький «вертепчик». Перенасиченість давно збляклих барв в екрані вкотре переконує мене у тому, що нічого нового під сонцем. Іноді почуваю себе на семінарі з історії античної культури, маю враження, що відбувається практичне заняття на тему структури трагедії.

В основі змісту давньогрецької трагедії був міф (μυθος – переказ), зміст якого всі глядачі добре знали, а реагували насамперед на спосіб мистецького опрацювання цього переказу й сценічного втілення. Давньогрецька вистава зазвичай починалась з виходу хору (παροδος) на сценічний майданчик – орхестру. Далі тривали епізоди (επεισοιδιον), коли спів хору чергувався з рухами, монологами і діалогами акторів. Проголосивши чергову репліку, актор ішов геть, а хор виконував пісні-стасимони. Зазвичай протягом трагедії хор виконував три стасимони (перше, друге і третє читання?!), кожен з яких симетрично ділився на строфи і антистрофи. Хор постійно рухався на сцені довкола статуї бога Діоніса: коли рух відбувався справа наліво – хор співав строфу, коли хор рухався зліва направо – лунала антистрофа.

Поміж виходами актори міняли маски у спеціальній палатці, яка називалася «скене» (звідси наше «сцена»).

Оце сценічне дійство тривало до катастрофи (καταστροφή – що дослівно означає «падіння», вірніше, «скинення додолу»; інше значення – «розв’язка», «поворот», або ж «загибель», «кончина») – раптової зміни сюжету у постановці старогрецької трагедії, після якої логіка розвитку неминуче призводила до загибелі головного героя.

Це викликало у давніх греків бурхливі емоції, які з легкої руки Арістотеля називають «катарсисом». Себто, емоційне очищення, переживання «страстѣй» а заодно і звільнення від них.

Старі греки таки були мудрими винахідниками і турбувалися про спокій власних душ. І про тривкий уклад своєї культури, і про стабільність власних осель.

Отож, почався листопад, і я боюся підходити до «ящика». Цей благенький «вертепчик» щосотніканально і щогодинно нагадує мені про зміну масок, політичний броунівський рух справа-наліво і зліва-направо, нагадує, що «ані» повернулися у наше життя зі своїх улюблених заморських курортів.

І це «ані» вчергове перевертає, повертає, за-вертає наше життя у нові й новітні тупикові ситуації.

Бо στροφή, по-грецьки – це поворот, зміна курсу; а може бути й викрут якийсь, хитрість… Як у тій давньогрецькій трагедії, де два хори змагаються за увагу глядача, вперто повторюючи свої хорові партії під хитрим керівництвом провідників-хорегів і вправно міняють маску разом із кольорами краваток.

Камо ґрядеши? – Куди йдемо? Спитайте щось легше. «Строфа-й-антистрофа» – це всього-на-всього зміна настрою у давньогрецькій трагедії: один співа, другий те ж саме заперечує, актор оповідає-анонсує, що далі відбуватиметься з героєм. На ближчу і дальшу перспективу. Аж до самої катастрофи, після якої вже тільки розв’язка, тобто, смерть героя. І катарсис.

Проте забудьмо про «ящик» і про вертепчик, адже життя триває і поза цими іконками. Осінь, форум видавців, зустрічі зі старими друзями, нові книги й нові знайомства. Упродовж цієї осені у мене були дві «глибокі» (як би це правильніше сказати по-українськи?!) – інтимні, душевні, проникливі, вражаючі тощо розмови.

Одна зі співрозмовниць оповідала про свої враження від відвідання нацистського концтабору. Вона там була вперше. Враження її були для неї унікальними. Їй 30 років. Вона з України. Говорили ми на Львівському форумі – на презентації книги про долю жінок у ҐУЛАҐУ.

Вона вийшла з презентації. Вірніше – вибігла. Я вийшов вслід за нею. Їй треба було, щоби хтось «ущіпнув за руку», – як вона мені сказала. Я виявився тим «хтосем». Витерши очі і припаливши від моєї запальнички цигарку, вона сказала: «Добре, що це ти. Ти зрозумієш. Я не хочу, щоб про це говорили».

Виявилося, що презентація спогадів українських жінок і дівчат наклалася у неї на враження від «справжнього» KZ і спровокувала емоційний зрив (чого не сталося там, у «справжньому» KZ). І потім я був сповідником – вислухав довгу розповідь про її враження, де найсильнішою частиною, здається, – мені так здалося, – були саме її імпресії у процесі переїзду «звідти» – додому: назад в Україну.

Мені було зовсім не зрозуміло, чому вона остерігалася вияву почуттів. Це ж нормально. Природньо.

Друга така «глибока» розмова відбулася у невимушеній атмосфері львівської кав’ярні. Ми пили і каву і до кави. Колєґа, професійний журналіст, оповідав про відвідання… концентраційного табору.

«Ти знаєш, – сказав він, – я зовсім не розумію, нащо їм таке життя. Це ж конкрєтний концтабір. Там шлагбауми, вівчарки, охорона. Відеонагляд – камери на кожному кроці. Туди неможливо увійти. Я боявся, що як тільки я вийму камеру, у мене поцілить снайпер. Височенні паркани, височенні зелені насадження, які закривають територію».

Відсьорбнувши, він зізнався: «Там навіть комара не вб’єш: таке враження, що як тільки захочеш це зробити, – тут же вискочить звідкілясь сотня охоронців, скрутить, кине на пісок і все… Я не розумію, як вони там взагалі живуть».

Так, – подумав я, – а ще повинен бути напис на в’їзді: «КОЖНОМУ – СВОЄ», тобто: «Jedem – das Seine», тобто – «КОЖНОМУ – ЙОГО, НАЖИТЕ НЕПОСИЛЬНОЮ ПРАЦЕЮ/ДІЯЛЬНІСТЮ» упродовж чвертьстоліття нашої НЕЗАЛЕЖНОСТІ…

Але ж це традиція! Історична традиція: «ані» мали й інше імення, наприклад «дізе» (у DDR, тобто, у Східній Німеччині), живучи у подібних обмежених зонах після 1945 р. у різних країнах Соцтабору. Я ще бачив на власні очі свого часу (років так тридцять тому) ці обмежені зони (ДОСи – дома офіцерских семей) у Прибалтиці. Не знаю, чи й досі ці ДОСи там є…

А я таки боюся вмикати «ящик». Бо – «ані»!

Насправді, треба вживати правильні акценти. Є «ані». А є «ані». Отож, доки є «ані», то у нас не буде ані суддів, ані судів, ані медицини, ані нормальної освіти, ані культури, ані зарплат, ані пенсій…

Бо «коаліція» «аних» може означати (походить від дієслова coalesco) і «зростатися докупи», і «пускати коріння, закорінюватися, утверджуватися». У певних контекстуальних випадках це слово перекладається трохи інакше: «coalita libertas» – «укорінена, звична свобода дій», а «coalitā audaciā» –  «діяти зухвало, неправомірно, незаконно».

Слово ж coalesco походить від co-alo, де латинський префікс «con-» означає разом, спільно, а дієслово «alo» означає годуватися, а також посилювати(ся), зміцнювати(ся). Отож – «спільна годівничка»…

І думаю собі, п’ючи чайок на кухні (при вимкненому телевізорі): що ж ми маємо? Ну – «оте, що маємо»?

Це – комунізм, де усім мало бути «по потребах»? А стало «по цимбалах»?

Чи – більшовизм, де більшості глядачів проповідується трагедійним хором відомий міф про права і владу («народовладдя», як це декларувалося славним вождем), а решта активно користає із колхозної – спільної годівнички? Ото: «Колгосп звірів»?

Чи – націонал-соціалізм, про який ми начитані на Нюрнберзькому процесі?

Чи, навпаки, це катастрофа – «зміна хорової партії» націонал-соціалізму? Як у раковому вірші, де можна читати спереду назад і ззаду наперед (тобто зліва-направо і справа наліво)?

Чи, навпаки – це катастрофа – «зміна хорової партії» соціалізму/комунізму без жодного термінологічного уточнення, які були «в галавє і в мєчтє», і які мали б бути побудованими у 1980-х роках минулого століття в СРСР (включно з УРСР), – просто «наші трошки «запізнилися… – ну, нємноґо (но всєво-то-нічєво!) апаздалі, але ж все-таки втілили «мєчту в жізнь», тобто «ані» його все таки рєально пастроілі! Зокрема і в Україні…

Сидів на своїй кухні, – де тече зі стелі (немов би дах давно знесло), а горить знизу (національна валюта і водночас із нею – земля під ногами), – та й думав собі, думав, та й придумав: оте все воно «ТЕЄ-ТО, ЯК ЙОГО», оті всі «-ізми» нічим поміж собою насправді не різняться. Зміна партій нічого не означає. Заповідь одна-єдина для усіх: «Only youuu (my dear)» – тільки бабло.

Чайок захолов, але я його таки допив. До дна. А на питання, про те, що ж ми маємо – ну, оте – «що маємо» – відповіді так і не знайшов.

Дякуємо: zbruc.eu

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*