Только что

Якби вона справді вистояла – 2

Продовження. Початок – тут.

До 99-ї річниці відновлення незалежності Польщі ми почали публікацію текстів, базованих на альтернативній історії Речі Посполитої у другій половині XX століття. Цю альтернативну історію («Річ Посполита переможна») створив у 2013 році журналіст й історик Зємовіт Щерек.

Автор свій наратив побудував на ймовірності того, що у вересні 1939 року французька армія на Західному фронті «по повній» використала би свою значну чисельну та технічну перевагу над нацистами, а на Східному фронті польське військо свою стратегію базувало би не на плані «Захід» (максимальна оборона на кордонах), а вчинила би максимальний опір на оборонній лінії «Нарев – Вісла – Сян».

Зємовіт Щерек

Розповідь у попередній частині цього тексту завершилася у момент уявної перемоги «антигітлерівської коаліції», створеної фантазією Зємовіта Щерека, над Вермахтом у листопаді 1939 року.

Тепер Британія пильнувала розтрощену Німеччину з боку моря, Франція – від заходу, США мали під своєю окупацією південь (Баварію та Вюртемберг), а Польща взяла на себе схід Німеччини, «з яким завжди було найбільше клопоту».

Джордж Фрідман, американський геополітик і власник аналітичної агенції Stratfor, яку називають «тінню ЦРУ», через 60 років після закінчення IIWW, у футурологічному творі «Наступні 100 років» (2009)  прогнозував, що США, бажаючи розбити ймовірний німецько-російський союз, інвестуватиме у Польщу. У неї вкладаються величезні суми, завдяки чому потуга Варшави має зростає і вона зреалізує давно плекану концепцію Міжмор’я.

Але у світі Зємовіта Щерека в 1940 році Польща, щоби виконувати таку високу місію, була надто відстала – інфраструктурно, економічно та суспільно. І для втілення проекту «сильна Польща» її належало зміцнити величезними кредитами.

У Лондоні та Вашингтоні альтернативного світу добре знали, що для більшовиків ослаблена війною Польща була би містком, по якому вони легко проїхали аж до Німеччини, яку, розбиту й ослаблену, їм легко було би спокусити візією повернення до єдності та могутності. А ця німецько-радянська єдність зруйнувала би тодішню Європу.

Щоби уявити собі цю потужну Польщу, треба прийняти, що СРСР восени 1939 року (принаймні спочатку) сидів би спокійно. В альтернативній історії Щерека він справді сидить спокійно. Якщо Сталін не вдарив тоді, коли західні союзники разом з Польщею воювали з Гітлером, то тим більше не зробив того, як його німецький союзник був розбитий, і в самому центрі Європи стояли французькі, британські та польські війська. Тим більше, знаючи, що Червона армія здесяткована репресіями 1937-1938 років.

Відсутність «великої вітчизняної війни», яка об’єднала народ навколо вождя й Радянської держави, приспішила розклад сталінської системи. Той розклад міг тривати десятиліттями, але він почався саме тоді. Росія занурювалась у глибоку стагнацію.

Отже, початок 1940-х років. Переможена Німеччина окупована союзниками та поділена на окремі невеликі держави. У Польщу, яка має стати щитом Європи перед більшовицькою Росією й одним із гарантів того, що Німеччина не відродиться, запомповано величезні гроші з Заходу. Як Польща бажала, так і стала омріяною собою ж наддержавою. У кредит, звичайно, але в інший спосіб це не могло статися.

На західном напрямку

Сучасний польський кордон вздовж Одри та Ниси – найкоротший із усіх можливих кордонів між Польщею та Німеччиною (350 км).

У міжвоенний період встановлення лінії кордону вздовж Одри та Ниси було абсолютно нереальним. І те, що в реальній історії кордон Польщі справді так пролягає, можна по суті потрактувати як здійснення неймовірної візії автора фантастичного роману» – пише автор «Речі Посполитої переможної».

Тут не місце розповідати, яким чином цей кордон виник у 1945-му. Але в альтернативному 1940-му Польща вимагає саме такого кордону, що є цілком природним. Англія і Франція не в захопленні від цієї ідеї. Хоч вони збиралися розбити політичну й національну єдність Німеччини, але не хотіли аж занадто упосліджувати німців. Західні дипломати переконують Варшаву: на тих землях Польщі не було понад 800 років, а якщо й була, важко було її назвати Польщею в сучасному розумінні; там майже нема польських слідів, цілий культурний краєвид є суто німецький; там мешкають майже самі німці (10 мільйонів) – що з ними робити?

Але шеф польської дипломатії Юзеф Бек (той самий, що реально був на цій посаді в 1939-му) контраргументує: Польща свій західний кордон може захистити, лише сперши оборону на ріках (адже саме річкові оборонні рубежі «дозволили» в альтернативному 1939-му відбитися від німців). А раптом, каже Бек, Німеччина, попри все, відродиться? Знову дамо себе оточити від півночі, заходу та півдня?

Західних союзників впертість поляків доводить до сказу. Вони готові послати цих союзників подалі та переказати роль «щита Європи» комусь іншому, але, хоч умри, нікого більше нема. А поляки, усвідомлюючи це, вступатися не хочуть. Автор цю вигадану ситуацію порівнює з реальною, коли «лондонські» поляки так само вперто не хотіли відступити Сталіну «ризький кордон» 1921 року, що доводило до сказу Черчілля, і, як припускає автор, не дозволило Польщі зберегти за собою хоч би Львова.

Відмінність альтернативної ситуації від реальної полягала на тому, що «альтернативні» поляки де-факто були присутні на теренах, які хотіли забрати, – вони здійснювали окупаційну владу у Східній Пруссії, Сілезії, Помор’ї та Гданську, утримували окупаційні гарнізони в Лужицях, Саксонії, Бранденбургу та Мекленбургу (це вони робили спільно зі словаками, угорцями, балтійцями й навіть з не дуже дружніми щодо них чехами, у такий спосіб зміцнюючи регіональну співпрацю в Центральній Європі).

Окупацією східнонімецьких провінцій не обмежилося. Виникла ідея створення тут незалежної лужицької держави. Така ідея справді існувала в реальній історії. Але після 1945 року її відкинули – Москва не бажала послаблення свого союзника НДР. Натомість в альтернативній історії все було інакше – адже у цьому випадку польські, а не радянські війська стояли в Лужицях. І Варшава вирішила ощасливити лужичан незалежністю.

У цей час польська зацікавленість лужицькими справами досягла апогею – створювалися пролужицькі організації, проводилися наукові конференції, присвячені Лужицям. До ООН із Польщі йшли послання з закликами на захист лужицької національної ідентичності.

Але ці палкі емоції – о диво! – не зустрічали великої взаємності. За винятком частини лужицької інтелігенції, для пересічного лужичанина, звиклого до життя в Німеччині на досить високому цивілізаційному рівні, поляки асоціювалися зі сезонними заробітчанами, які перед війною шукали в Німеччині (і на Лужицях зокрема) можливості підзаробити яку копійку. Лужичанам, як уже на те, більше до серця Чехія.

Активісти, які намагалися збирати серед лужичан підписи за приєднання до Польщі, найчастіше ловили облизня. І в цьому місці З.Щерек видає абсолютно небуденну фразу: «Втім, поляки мають рису, спільну з росіянами, – вміють кохати навіть тоді, коли їх не надто люблять». Відповідно, в альтернативній історії поляки спробували створити лужицьку державність. Але, позаяк утворена лужицька державка зі столицею в Хоцебушу (німецькому Котбусі) була явно замала для цілковитої незалежності (загальну чисельність лужичан оцінювали десь на 100 тисяч осіб), Лужиці оголосили польським протекторатом, у якому негерманізовані лужичани мали слов’янизувати своїх германізованих краянів.

У новоствореному Лужицькому протектораті офіційними мовами оголосили лужицьку та (як допоміжну) німецьку. У школах також вивчали «мову братнього народу» – польську. На всі керівні посади поставили лужичан.

Як же здивувалися поляки, коли виявилося, що «словянські лужичани» не дуже рвуться слов’янизувати своїх німецьких сусідів (ба більше, часто між собою самі спілкуються по-німецьки). Розчаровані поляки почали брати справу в свої руки – до Хоцебушу потяглися польські ентузіасти «лужицької справи», які мали втлумачити лужичанам, що вони є лужичанами, і навчити останніх лужицькому націоналізму.

Втім, і на лужичанах далекосяжні плани не зупинилися.

В «альтернативному» світі З.Щерека поляки згадали, що й на захід від лужичан – аж до самої Ельби (Лаби) КОЛИСЬ мешкали полабські слов’яни – веліти й ободрити.

Втім, і в реальній історії деякі польські етнографи – як до IIWW, так й одразу після війни – проголошували, що (німецькі) землі між Одрою та Лабою є германізовані лише «поверхово», бо «політична та мовна германізація є менш важлива від родоводу та психічних рис», а, отже, «ця людність має повернутися на лоно Слов’янщини». Вони переконували: пошкреби бранденбуржця чи мекленбуржця – і матимеш венда.

В альтернативому світі такі «науковці» запропонували польській владі проект не лише створення «полабської держави», а й відродження самих полабських слов’ян, германізованих ще в непам’ятні часи. І Варшава наважилася на експеримент – відродження «Полабії» на території окупованих Бранденбургу та Мекленбургу.

Втім, не вдаючись у подробиці, мало цікаві українському читачеві, скажемо лише, що в не дуже барвистих умовах польської окупації згадані «слов’янські» ідеї серед пруссаків не прищепилися, і вже десь в «альтернативному» 1941-му проект був закритий.

Південний напрямок

За словами З.Щерека, зовсім інакше «альтернативні» справи стояли у Словаччині.

Він цитує автентичний уривок з IKC (провідної польської газети міжвоєнних часів), де автор у 1938 році захоплено оповідає про пропольські симпатії словаків.

Після розвалу Чехословаччини (весна 1939 року) у столичній Братиславі всім диригували німці, але після їхнього «альтернативного» розгрому ревні католики-словаки не хотіли вертатися до союзу з «безбожною» Чехією, натомість з надією поглядали в бік єдиновірної Польщі.

Перший прем’єр незалежної Словаччини Карел Сідор, ультраправий, прокатолицький і пропольський діяч, свого часу виступив проти участі своєї країни у війні проти Польщі, за що був відправлений у почесне заслання – амбасадором до Ватикану. Але невдовзі, після «альтернативного» програшу Німеччини голова словацької держави пронімецький абат Тісо мусив залишити свій пост. А на його місце прийшов власне прихильний до Польщі Сідор.

Зємовіт Щерек «наводить» текст тодішнього недільного казання молодого словацького ксьондза, що завершується так: «Словацький народе! Пам’ятай: все одно, якою буде наша Словаччина – бідна чи багата. Головне – щоби була католицька».

В альтернативному світі навесні 1941 року проголошено створення польсько-словацької конфедерації: Словаччина прийняла польську грошову одиницю, створено спільний економічний простір, об’єднано залізниці та пошти. Натомість обидві держави мали кожна свої парламент, уряд і президента. Проте раз на якийсь час всі ці інституції збиралися на спільні сесії у словацькому Бардійові.

Втім, цей успіх мав для Польщі зворотний бік. Хто добре знає поляків, той чув і популярне польське прислів’я «Polak, Węgier, dwa bratanki, i do szabli, i do szklanki». Про давні традиції польсько-угорської взаємної симпатії можна говорити багато, але тут замало місця. Головне, що такі симпатії завжди були. Але після «альтернативного» єднання Польщі зі Словаччиною давня польсько-угорська приязнь опинилася під загрозою. Бо по розвалі об’єднаної Чехословаччини (весна 1939 року) у щойно народженої незалежної Словацької Республіки Угорщина відшматувала всю південну частину з другим за величиною містом країни – Кошицями. Ввійшовши в конфедеративний зв’язок зі Словаччиною, Польща опинилася в епіцентрі конфлікту між старим другом і новим союзником. При цьому польсько-угорського конфлікту не можна було допустити за жодну ціну через ще одну причину – Угорщина була ключовою країною в омріяному здавна польському міжнародному проекті «Міжмор’я».

Міжморя

Автор дає обширну передісторію польського «альтернативного» проекту «Міжмор’я», взяту з «реальної» історії. Тут і ранньомодерна польсько-литовська федерація, і «Європа Ягеллонів», що сягала від Ліфляндії по Далмацію, і XIX-вічні плани князя Адама Чарторийського щодо створення федерації земель польських, литовських, угорських, чеських, румунських і південнослов’янських.

Для Пілсудського і його соратників «Міжмор’я» було «oczkiem w głowie». Серед останніх Щерек згадує і Леона Василевського (батька сумнозвісної дружини Олександра Корнійчука, Ванди Василевської), і відомого «прометеїста» Тадеуша Голувка (засновника Союзу Зближення Відроджених Націй). Останній вважав, що Польща має провадити таку політику, щоби кожен народ регіону знав, що має в ній друга та захисника. Її метою мала бути, зокрема, підтримка націй слабких і пригноблених. Автор паралельної історії не без сарказму нагадує, що члени однієї такої нації, українські націоналісти, застрілили Т.Голувка в Трускавці (1931).

«Надії пілсудчиків були менш чи більш раціональні. Але не забуваймо, що ми – в Польщі, де навіть раціоналізм може опинитися в тяжкому димі національного абсурду», — пише Земовіт Щерек. Як приклад він наводить ідеї ще одного ентузіаста «Міжмор’я», Кароля Стояновського (той самий, що планував відродження «Полабії» між Одером і Ельбою). Цей етнолог вважав дуже важливим і позитивним, що більшість народів «Міжмор’я» належать до римсько-католицької спільноти. Згадуючи при цьому про православних сербів, румунів і болгар, він писав, що не варто щодо них провадити нетолерантної політики, але «було би для єдності … дуже добре, якби ці народи прийняли римський католицизм».

Глибокодумні розважання автора „IKC» з вересня 1938 року про те, що «історія каже Польщі поєднати країни півночі та полудня», З.Щерек порівнює з міркуваннями Стояновського і пише, що візії першого «були більш реалістичні; не завжди, щоправда, якось особливо рахувалися з реаліями, але, напевно, більше, ніж та» (тобто візія Стояновського).

Згадано також міркування Станислава Сроковського (1925) про необхідність проникнення Польщі (за посередництвом «союзної Румунії») на Чорне море з наступною торговою експансією.

І нарешті – інспіровані Заходом перемови між двома екзильними (лондонськими) лідерами, Владиславом Сікорським й Едвардом Бенешем (1942), на тему утворення спільної польсько-чехословацької держави. Та цими двома не обмежилося. Того ж року представники екзильних урядів Польщі, Чехословаччини, Югославії та Греції утворили Раду планування Центральної та Східної Європи. Цей процес не мав продовження з єдиної причини – тодішня союзниця Заходу, Москва, не бажала створення такого варіанту «Міжмор’я» (вона мала СВІЙ варіант такого об’єднання – і навіть втілила його на деякий час).

В альтернативній історії ідея «Міжмор’я» на чолі з Польщею була підтримана Заходом із тих самих причин, що й у реальному 1942 році – Захід був зацікавлений у центрально-європейській потузі, яка ефективно блокувала би Німеччину та Росію.

Отже, в альтернативній історії Польща й усі інші – від Талліна до Софії – утворили військовий альянс і всіляко зміцнювали економічну спілку. Це називалося Балтійсько-Чорноморсько-Адріатичним союзом (або в міжнародному скороченні – «Intermarium», по-польські – «Międzymorze»). Армії країн «Intermarium» були тісно інтегровані, підчас спільних маневрів використовували єдиних військових команд (французькою мовою – для запобігання чиїйсь домінації). Польські військові кораблі базувалися в румунських, болгарських і югославських портах.

Транскордонний контроль всередині «Міжмор’я» не був скасований, але обмежений лише перевіркою посвідчень особи. Дуже полегшено міжнародну торгівлю – почали узгоджувати відповідне законодавство (подекуди запроваджено навіть спільні кодекси). Почали планувати (хоч і обережно) навіть введення спільної валюти

Ми вже згадували про важливу роль особливих польсько-угорських взаємин. Автор альтернативної історії й надалі не оминає їх своєю увагою. Зокрема, й у реальній історії. Для нас найцікавішим є такий фрагмент тексту: «Коли перед війною вирішували долю Чехословаччини, і Польща виявила прихильність до повернення Угорщині тієї її частини, де переважала угорська меншина, то вулицями Будапешту радісно носили портрети Адольфа Гітлера, Беніто Муссоліні і – що зробиш? – Ігнація Мосціцького. Коли Угорщина спацифікувала одноденну незалежність Карпатської України, і в такий спосіб отримала спільний кордон з Польщею, випустили серію радісних плакатів, на яких польські й угорські вояки подають собі руки понад карпатськими верхами».

Все ж Угорщина у «Міжмор’ї» була фактором, що серйозно ускладнювала стосунки всередині союзу. Польщі це теж створювало чималі проблеми. З одного боку, Варшава віддала Будапештові південний фланг військового альянсу. З іншого, вона, хоч і хотіла, але не могла посприяти поверненню до складу Угорщини Трансильванії, долученої до союзної Румунії, або Воєводини, що була у складі союзної Югославії. Для того було багато причин: передусім цього не дозволили би західні союзники. Румунія та Югославія порівняно з «обкоцаною» 1920 року Угорщиною становили – як союзники – більшу вартість. Але Бухарест і Белград знали про польсько-угорські симпатії. Тому разом з Прагою вони почали творити всередині «Міжмор’я» свою «малу Антанту», скеровану передусім проти Угорщини, але також частково і проти Польщі. До цієї «малої Антанти» почали прихилятися уламки роздробленої Німеччини і навіть (!) Росія.

Особливу роль в об’єднанні відігравала економічно потужна Чехія. Вона стала єднальною ланкою «Міжмор’я» з німецькомовним світом, до якого майже належала. Виходило, що Прага у певний спосіб копає під спільним проектом. Хоч і без фанатизму…

(далі буде)

Дякуємо: zbruc.eu

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*