Только что

«Знайди кут атаки!»

Віктор Шендерович — відомий російський письменник-сатирик, сценарист, публіцист, правозахисник та опозиціонер, який неодноразово зазнавав тиску з боку російської влади. Останнім його творінням є проект “Лец. ХХ століття” — колекційний альбом із найбільш знаковими фотографіями ХХ століття та не менш знаковими афоризмами нашого земляка Станіслава Єжи Леца.

Вас часто запитують про відносини між Росією й Україною, Росією і Заходом і таке інше, а не про Ваші творіння і літературу загалом. Це проблема сучасної політизованої журналістики чи самим людям більше не цікава культура? Вас не ображає ця зацикленість на політиці і така рідкість розмов про вічні істини?

Дивіться, тут є суб’єктивні речі, пов’язані з моєю історією, — і є об’єктивна реальність, яка полягає у тому, що під час війни домінантною у порядку денному є саме вона. Дивно висувати людям претензії, що вони не цікавляться імпресіонізмом у період війни. Загалом я зі свого досвіду в армії знаю — також і весь проект Шаламова про це — як з людини сходить, так би мовити, ця тонка позолота культури, це напилення всієї нашої цивілізації, і людина в таборі чи в тюрмі стає твариною всього за три дні. У мене була одна сота табірного досвіду в армії — але цього достатнього, щоби зрозуміти: коли тобі хочеться спати, хочеться, щоби тебе не били, щоби твоєму життю не загрожувала небезпека, то все інше, всі інші думки відходять на другий план. Тому, оскільки останні роки воєнні, і якщо для мене «до війни» — це 1930-ті, а для України ні — я, відповідно, розумію політизацію.

Що стосується мене, то, знаєте, є старе арабське прислів’я 14-го століття — «коли Господь хоче покарати людину, він виконує її бажання». Це дуже смішно, адже Господь просто виконує бажання — але дає тобі не тоді, не там і не скільки ти хочеш. Твої проблеми – це твої виконані бажання: просто необережно побажав, а воно збулося. Хотів популярності? — отримай популярність! І в моєму випадку я, звичайно, хотів популярності, був цілком честолюбний і може навіть трошки марнославний. Як говорив Самойлов, хочеться слави, але від хорошої ниви. Потім сталися «Ляльки». Відколи з 1995-го, завдяки кримінальній справі, я різко став популярним і почав миготіти на екранах, досі (вже майже 23 роки) не можу відліпити від себе слова «Ляльки», «сатира», «Путін». При тому, що для мене це було добре і приємно, я завдяки цій популярності з багатьма познайомився — і щастя, що мав таку можливість спілкування, яку мені дала ця популярність. Але я — літератор. Коли на початку 1980-х я почав писати, то відчував, що моя справа — саме це, я себе відчуваю справді добре і на своєму місці, коли пишу. Мені, так би мовити, тоді всередині добре.

Так, я більше тішуся, коли мені кажуть «я вас читав/читала», коли мене знають завдяки текстам та книжкам, а не коли говорять: «Ой, я там вас у телевізорі бачив / ви у телевізорі були / я вас пам’ятаю по телевізору», — адже мені значно приємніше, коли мене знають як літератора.

Питання було про те, чи не зачіпає це мене. Ні, не зачіпає — але все одно засмучує, тому що я написав кілька повістей, текстів, оповідань, п’єс. І, звичайно, я щиро вважаю, що в моєму житті власне це головне і важливіше, ніж все, що я пишу про Путіна. Однак це, що називається, неминучість, адже ми в цьому живемо і нікуди від цього не втечемо.

Розумієте, коли є Гітлер, дивно навіть Фейхтванґеру або Томасу Манну писати щось інше — бо куди їм подітися? Тому публіцистику я начебто навіть повинен робити, оскільки вже привчив людей, що я — говорю. І якщо раптом взагалі замовкну, то це мовчання вже буде якось прочитано, адже люди чекають моїх реакцій.

Тут існує такий контекст: якщо я мовчу, але щось трапилося, то вже моє мовчання зчитується інакше. Тобто я не просто промовчав — а, мабуть, побоявся або посоромився сказати, що на це не можна не зважати. Хоча це певною мірою лукаве міркування, бо теоретично я розумію, що нікому нічого не винен і якщо я захочу помовчати, то можу помовчати.

А що з якістю журналістики загалом? Адже навіть коли ми з вами домовлялися про інтервю, ви спершу не погоджувались, аргументуючи свою відмову тим, що нічого нового я у вас спитати не можу.

Жах не в тому, що всі питають одне і те саме — а в тому, що я відповідаю одне і те саме. Я наче виконую один і той самий трек: натискаю на кнопку і виконую те саме. Це вже самому прикро. Тому поговоріть зі мною, Юстино, про що-небудь людське.

Добре, тоді таке запитання: геній породжує заборону чи заборона породжує генія? Адже якщо подивитися біографію багатьох талановитих польських і російських письменників, інтелектуалів, то не складно побачити цю дивну закономірність, коли геніальність і талант тісно переплетені зі забороною на публікації, вигнанням, невизнанням, імміграцією. Наприклад, Лец, Ґомбрович, Мрожек, Набоков, Бродський і багато інших. Або ж Станіслав Лем, який ховав своє невдоволення владою у фантастичних творах.

– Напевно, все-таки спочатку геній, талант, бажання і вміння сказати. Але, звичайно, опір матеріалу іноді для мистецтва буває дуже корисною річчю. По-перше, Гемінґвей говорив, що найкраща школа для письменника — це нещасливе дитинство, і не обов’язково дитинство, а також і юність, певна травма. Справжня проза, драматургія, філософія починається із внутрішньої проблематики, яку треба вирішити. Адже проза починається з цього унікального досвіду, з енергії помилки: як казав Толстой, відчуття, ніби ти щось бачив і повинен цим поділитися, бо знаєш те, чого більше ніхто не знає, зрозумів те, чого більше ніхто не зрозумів. Найчастіше це враження оманливе, але тільки почасти. У 25 років, коли після армії я почав писати, мав відчуття, що я на якійсь планеті, де ніхто до мене не був, і мушу це описати. І ось цей досвід мене роздирав. Хоча так, у мене були літературні амбіції, я хотів написати хорошу розповідь і бути надрукованим — але також було відчуття, що знаю щось, чого не знає ніхто, хоча мій армійський досвід був абсолютно банальний. Там не було навіть Афганістану, там не було нічого унікального — крім мого сприйняття, яке само собою унікальне якраз через те, що воно моє.

У перешкоді та подоланні є також момент соціального. В одному ранньому вірші Діми Бикова є думка, що було би, якби не було більшовиків і Росія розвивалася нормальним демократичним шляхом: все було би добре, крім одного — не було би Набокова. Він би ловив метеликів, навчався в Петербурзькому університеті, став ученим, писав вірші би під псевдонімом Сірін — ну і все. Не було би трупів, вигнання, біди, місця збирання метеликів — він би не став тим, ким став. Саме тому соціальна тема полягає у тому, що література народжується на драматичному досвіді й певному катаклізмі. Звичайно, якщо ми не говоримо про ліричну поезію, яку можна і в 16 років написати без будь-якого досвіду на чистому ліричному почутті — але проза чи драматургія, Мрожек, Набоков, Лец, кого не візьми, народжується саме на драматичному досвіді.

Ви говорили ще про цензуру, її подолання, вміння знайти парадоксальну форму, вміння не говорити прямими словами, а відшукати спосіб. Ось тут вже як пощастить. Лец, до речі, має вірш, присвячений пам’яті ґетто — абсолютно трагічний, ліричний, відкритий біль та стогін, в якому він знайшов елегантне, холодне й іронічне втілення цього болючого і гарячого почуття. Ніби Лец не брав участі у цьому всьому, ніби він не бачив розстріл, не воював, ніби у нього не загинула мати в ґетто, ніби він — просто Бог, який спостерігає за всім цим крізь хмари й іронічно коментує. У цьому весь талант і вміння письменника – знайти кут інтелектуальної та естетичної атаки. Бо як інакше? Ось зараз можна крикнути Путіну «під суд!». Але це можна один раз прочитати, другий, а на третій вже не будеш, адже зрозуміло — «під суд!». Чорт! ти ж письменник, ти ж літератор — знайди цю мову, знайди кут атаки! Ми бачимо кут атаки Брехта, Томаса Манна, Леца, Шостаковича, Пікассо. Ми бачимо, як художник знаходить мову — і власне це найцікавіше. За межами цього залишається чиста політична публіцистика, хоча і вона потребує кута атаки, адже також є Орвелл і Гемінґвей. Тут не можна просто сказати, що все погано і всіх вилаяти, бо вилаяти можна на ринку чи на кухні.

Є таке поняття «написано першими словами»: тобто людина пише перше, що спало на думку. У цьому сенсі подолання якраз змушує шукати не перші рядки. Наприклад, «стояв ясний весняний ранок» — це я не написав, а вибовкав штамп. Хороший письменник у такі моменти знаходить якусь деталь, крізь яку бачиш цей гарний весняний ранок — навіть без слів «ранок», «сонце». Набоков бачить шматок неба у відображенні дзеркала, коли вантажники носять дзеркало, й одразу все постає перед очима: день, сонце, світло — ось як треба!

Тобто навіть найжорсткіші політичні режими можуть позитивно впливати на літературу, оскільки з’являються нові способи сказати те саме, тільки глибше?

Ні, ні, ні. Оце якраз теза мого друга Дмитра Бикова — начебто хороша була радянська влада, бо викликала до життя потужну культуру і т. д. Звичайно, для письменника взагалі що гірше, то краще. І Толстой казав, що людині для щастя потрібно стільки ж нещастя — це дуже правильна і глибока думка. Адже без нещастя не буде щастя: ти просто не будеш знати, що це таке. Але закликати на голову людини та її народу нещастя, щоби отримати концентрований продукт у вигляді книжки — також дивно. Влаштуймо війну, нехай загине 10 тисяч осіб — але хто-небудь напише велику поему! Ахматова написала поему «Без героя» — це велика річ, що піднімає людську душу, але при цьому зрозуміло, що чорноземом для цього врожаю стали мільйони життів. Велика література виникає на зламі людської психіки, на граничних ситуаціях. У цьому сенсі я думаю: пропади пропадом вся ця література, якщо такою є ціна.

Чи загострює імміграція та дистанція від батьківщини критику розуму? І як зберегти чистий і тверезий розум, залишаючись у власній країні?

Про критику розуму я нічого не знаю. А що стосується дистанції від описуваного об’єкта — то, звичайно, вона має значення. Аби написати портрет, потрібно трішечки відійти, і в цьому сенсі дистанція від батьківщини дозволяє побачити щось, чого не помічаєш впритул. Коли віддаляєшся, тобі відкривається виграш загального плану. І загальні речі так краще видно — ніж коли ти розмазаний по батьківщині, живеш у ній щодня, і тобі ці запахи, звуки, георгіївські стрічки, гімни б’ють в ніздрі, в очі та вуха й дають дуже сильне роздратування. Все сприймається інакше, коли ти знаходишся далеко і думаєш «ох, нічого собі» — коли читаєш, що в якомусь російському театрі заборонили «Цибуліно», бо там в кінці повстання овочів. Коли читаєш це в Торонто, виникає відчуття, неначе звідкись з космосу прийшло повідомлення, із якоїсь загадкової цивілізації. Але що стосується оцінок, то можна сидіти в Сантьяго і дивитися Кисельова з Соловйовим (що і роблять мільйони людей, оця величезна ватяна путінська аудиторія ззовні), а можна жити в Москві й тримати мозок у гігієнічній чистоті. Це все-таки залежить від людини, а не від місця її перебування.

Чи повинен інтелектуал страждати «самовизначенням», чи йому таки слід залишатися «позапартійним» і продовжувати пошуки істини? Я от перечитувала ваше творіння «Самоопределяшки» (1991) — і здається, що воно знову актуальне.

Ну, це річ, з одного боку, правильна і зрозуміла: маятник пішов надто далеко у протилежний бік, і природно, що він не може одразу прийти в нормальний стан. Ми звикли, що націоналізм — це погано, але націоналізм буває тригером механізму виходу на свободу. Коли країна перебуває в окупації, то національна ідентифікація має визначальне значення, адже ти мусиш опиратись. Я вже казав про це в іншому інтерв’ю: що Путін дуже послужив самосвідомості України — адже нація утворюється в головах, а не на території. І Німеччина, й Україна, і Росія, і Штати, і Канада зшиті з різних земель — це так завше, в цьому немає нічого унікального. Однак якщо говорити про національне самовизначення, то для мене як для інтелігентного московського хлопчика ганьба, коли це стає головним. Хоча навіть не ганьба — це просто вбогість. Ганьба, коли починають розпалювати ворожнечу, але коли цим просто обмежуємося й ідентифікуємося тільки з цим — це просто вбого. Людина не повинна себе визначати як єврей, не єврей чи ще хтось. Цікавіше ділитися на любителів Цвєтаєвої й Ахматової, імпресіоністів та кубістів. Врешті, існують ще темперамент, освіта, інтереси якісь, адже у людей дуже багато способів ідентифікуватися. Моє ДНК від мене не залежить, я цього не вибирав і дивно на цьому зупинятися. Це тільки перший крок: ну так, я — єврей, це медичний факт, я іудей за віросповіданням; але ж є традиції, є культурний код, прочитані книги, спосіб життя і т. д. Є така чудова думка, що формалізація загального потребує набагато більшого інтелекту, ніж розуміння відмінностей. Одразу видно, що ми різні (бо ж усі люди різні), але щоби побачити схожість та спільне між людьми, потрібно бути Жан-Жаком Руссо або Монтенем.

Якщо говорити про самовизначення — так, я ліберал, я проти Путіна. Але далі питання полягає в тому, що в певний час мене затягнуло в політику, та вже протягом більш ніж 12 років я дистанціювався від активних рішень куди-небудь вступити. Від мене більше користі, в тому числі публіцистичної, яко від просто Шендеровича, просто людини, яка пише тексти, а не члена якоїсь партії або руху. Я відмовляюся від будь-якої участі в політичному житті — почасти з гігієнічних міркувань. Є люди, до яких я і близько не хочу підходити, а в політиці так не можна: політика не для гидливих, тут ти не вибираєш, з ким сідати за один стіл. А я так не можу. Щоправда, це вже риса характеру. Вважаю за краще відповідати тільки за свій текст — і мені зручніше відчувати себе окремо від усіх, мені комфортніше з аркушем паперу, а не в якомусь колективі.

В одному інтерв’ю ви сказали, що еліти повинні встановлювати правила гри. Але зараз, у 21 столітті, коли існують соціальні мережі й відбувається цей «бунт мас», важко встановити якісь правила.

Дивіться, фейсбук ні в чому не винен — він просто виявив те, що було під спудом. Там, де була цензура, до появи соціальних мереж були якісь люди, які пролізли і, так би мовити, мали право слова (умовно, це еліта й інтелектуали), і були деякі маси, які десь там внизу мовчали — й ніхто нічого їх не питав. А коли з’явилися соціальні мережі, то ми просто ясніше стали уявляти: ось це — наші співгромадяни, ось це 3 їхній рівень інтелекту, ось їхнє уявлення про прекрасне, ось їхній смак, ось все. Це прикладна соціологія, яку вже не можна ігнорувати — вона просто є. Однак правила гри встановлюють вони (еліта, — прим. Ю.Д.). Але є ще й такі “крикуни” з пубертатного віку, в яких м’язи вже є, а голови ще немає. Тобто в природі влаштовано так, що для крикунів є своє легітимне місце і ніхто проти них нічого не має, але питання про організацію колективу в мавп все одно вирішують не пубертати, а дорослі, адже інакше вони вже вимерли б. У людському суспільстві, відповідно, все вирішує еліта — і, я вже це казав, мудрість суспільства або народу полягає в тому, щоби вибрати собі еліту. Ніколи ніякі 40 мільйонів чи 140, чи 50 не можуть все вирішити. Так само у звірів є вожак, який веде всіх через пустелю, і якщо він помилиться, то всі інші помруть — тому їхня мудрість полягає тільки в тому, щоб не помилитися з вожаком. У тварин влаштовано трішечки простіше, адже у них інтереси ватажка збігаються з інтересами всього стада. У людства практично так само, однак ті, хто нас ведуть, мають інтереси окремі від стада. Тому колективний мозок у нас полягає в тому, щоби все-таки вибрати собі у ватажки та в еліту як мінімум не останніх мерзотників. Ми розуміємо, що у них є свої інтереси й особисті амбіції, але бодай якимось чином їхній інтерес має відповідати напрямові інтересу інших. Там, де помиляються люди, з’являється Гітлер або Кім Чен Ин — і тоді хана, люди просто вимирають, потрапляють у заручники і т. д. Мудрість народу полягає тільки у виборі еліті і наполяганні на якихось правилах.

Ось український Майдан був екзаменом на перший крок, який ви добре склали: ви наполягли на тому, що ця інституція, яка називається «народ», в Україні є — і будь-який керівник знає, що проти Майдану немає ніякого ОМОНу чи «Беркута». Це дуже важлива річ у тому сенсі, що спокуси просто задавити ні у кого вже немає. Не важливе ім’я президента — важливо, що після історії двох Майданів, я думаю, всякий керівник розуміє, що просто так взяти і послати народ не можна. Але далі значно складніше змусити свою еліту розвиватися за людськими правилами. Це питання в Україні, думаю, ще не зовсім вирішене, тому що головна проблема України — не Путін, а внутрішня корупція. Якби цього не було, то і всі інші питання вирішувалися б трошки легше.

Тепер у людей, які ухвалюють рішення, завдяки адекватній соціології більше немає відмазки, що вони не знали. Ось є фейсбук, є соціальні мережі — ласкаво просимо (якщо ти, звісно, не шахрай і не плануєш обвести всіх навколо пальця). Адже спокуса популізму величезна, і складність демократії саме у цій небезпечній спокусі. Тому завжди й потрібно, щоб існував хтось, здатний пояснити людям, що все може закінчитися катастрофою.

Ось тому я і запитую — адже виходить так, що часто перемагають популісти і зло…

Не завжди перемагають популісти. І навіть коли вони перемагають, у завданій ними шкоді є різниця між країнами з розвиненими інститутами контролю та з нерозвиненими, оскільки всі ці механізми і контроль придумали саме для того, щоби знизити збиток від невдалого вибору. Ось якщо американці вибрали Трампа, то на здоров’я: адже існує незалежний суд, конгрес, сенат, право виходу на вулицю — і з цим не можна нічого зробити. Також існує обмежений термін правління, завдяки якому втрата на виході менша.

А ми ось вибрали 18 років тому не того — і все, шабаш, оскільки інструментів немає. Так що інтелектуали існують недарма, вони в підсумку перемагають, просто їхня перемога потребує якогось часу. Ідеї Руссо випереджали час, але потім вся Європа почала жити саме за його правилами, так само з Вольтером та багатьма іншими — нічого не марно. Інтелектуали перемагають на довшій дистанції, людство сьогодні значною мірою живе за правилами, які колись були марґінальними. Просто в історії інші масштаби виміру. Все це працює, лишень не одразу. Ломом по голові — це одразу; а щоби думка дійшла, потрібен час.

От якби можна було вставити в людську голову флешку з усім накопиченим досвідом і знаннями, щоб і Сократа, і Монтеня, і Руссо, і всіх інших загнати на цю флешку, в спеціальний отвір в голові дитині вставити, завантажити туди — і все, вона одразу виростає розумною людиною..

Але було б трошки нудно, якби всім одразу давали такий обсяг знань, адже цікавіше самому це все накопичувати.

Ми зараз повертаємося до питання про письменника і катастрофи. Адже так, це було б нудно — але чудово. Ми б з вами всі були сократами, монтенями — і за межами усмішки нам з вами не було би про що розмовляти.

На жаль, людству все одно нудно не буде. Бачите, в нас ось за 18 років виросло покоління, яке нічого, крім Путіна, не бачило, історію уявляє лише так, як йому розповіли про це, воно сліпо йде на мінні поля за Русь — таке абсолютно щасливе, під крики «Ура!» — воно не знає, що там вибухне.

Однак нічого не даремно. Один зі смертних гріхів — це гріх відчаю. Я не релігійна людина, але це дуже важлива штука. Не можна впадати у відчай, не треба засмучуватися навіть через свою поразку, адже ця поразка може бути просто плановою. Коли ти це розумієш, дихати стає трішечки легше.

Через популярність соцмереж і гігантську кількість інформаційного потоку більшість людей розмірковують занадто ситуативно, навіть сучасний гумор здебільшого сконцентрований на точкових подіях. Це такий перехідний період в історії людства — або ж ми розучилися мислити абстрактно та застосовувати індукцію?

Ні, я не думаю, що це пов’язано зі змінами у часі — гумор завжди мав різні рівні та показники інтелекту. Як на мене, те, над чим ти смієшся — це найкоротший спосіб визначити твій рівень інтелекту. Якщо говорити про загальний знаменник, прочитані полиці та культурний код, він найкраще виражається в усмішці, в реакції на жарт. Сечостатевий гумор нікуди не подівся і не подінеться — це гумор низів і він абсолютно леґітимний. Я до нього ставлюся, до речі, нормально, без лицемірства. Це ж усе інструментально і залежить від завдання: ось доктор і перед ним хворий, йому потрібен скальпель – значить, беремо скальпель, потрібна клізма – то робимо клізму.

Це просто таке завдання, яка потребує певного інструменту. Нічого ганебного в цьому немає, адже блискуче користувалися гумором низів у Середньовіччі (це Бахтін досліджував) — це було чудово і дуже смішно. Анекдоти нижнього рівня також можуть бути смішними і тонкими. Звичайно, є ще й гумор інтелектуальний, однак це ж просто різні всесвіти. Я не думаю, що треба щось принципово змінювати, та й рвати на собі волосся через це також не варто.

Ґуґл, фейсбук і все інше просто дали нам можливість побачити це — і тепер нам важче сховатися. Є люди, здатні на індукцію, дедукцію, здатні побачити і розрізнити тонкі налаштування, здатні побачити ліс за деревами, дерева за лісом. Так, є великі люди — і вони живуть поруч з нами, але вони ніколи і ніде не бувають більшістю. І взагалі, гірших завжди більшість, як говорив один дуже древній грек. Нам просто здається, що зараз стало гірше — але нічого не стало гірше. В якомусь сенсі стало краще, тому що ми можемо бачити це, у нас немає помилок — принаймні, ми можемо дозволити собі знати правду.

Перефразовуючи Адорно: чи можливий гумор після Аушвіца?

Фраза Адорно дуже точна, вона вказує на неможливість зробити вигляд, наче нічого не сталося. Трагічна штука в тому, що це ж відбувається завжди. Були жахи Першої світової, потім жахи ГУЛАГу, німецьких концтаборів, Другої світової. А потім тобі здається, що вже начебто тепер вивчили цей урок — але проходить якийсь час, і все відбувається наново. Люди, які вивчили цей урок, вмирають, народжуються нові, а їм починають говорити про велич нації, про вставання з колін, вказують на образи — й ось уже новий геноцид, і Беслан, і Сребрениця на Балканах. Тому що голови порожні. Але, повертаючись до гумору і поезії, — так, жартувати не можна. І я, до речі, цитував цю фразу Адорно, коли пояснював, чому перестав робити гумористичні програми на «Ехо Москви».

Після Беслана, Чечні, масових вбивств та бомбардувань жартувати так, як ми жартували в «Ляльках» — і навіть так, як ми жартували при ранньому Путіні — було вже неможливо. Я розумів, що просто інтонація змінилася. Але кров оновлюється: знаєте, у вас зараз немає ні краплі крові, яка була шість років тому. Коли людина каже, що вона інша, ми навіть не уявляємо собі, наскільки це насправді не метафора. Людство оновлюється на кожному поколінні, кожне покоління отримує свій досвід надій, розчарувань, трагедій, драм і своїх воєн, на жаль. Гумор (якщо ми говоримо не про сечостатевий гумор), гумор сенсу — це найбільш короткий, точний і різкий шлях для пробудження інтелекту. Якщо ви розсміялися — отже є точність діагнозу та карикатури. Сміх дуже швидко діє, реакція починає кипіти на правду — і сміхом ви ніби підтверджуєте, що це так. Якщо ви розсміялися — ви визнали, що на моєму боці правда. Ось у чому річ.

Якби жарт був не точним, він би не був смішним. Чому іноді відчуваєш незручність, коли сфальшивив і не потрапив, а точний жарт будь-якого характеру — і ситуативний, і політичний — завжди смішний? Бо є правдою. У цьому сенсі гумор просто змінює інтонацію та іноді дійсно допомагає вижити.

Чорний гумор допомагає вижити у найтяжчі часи, трагізм ситуації наче знижується гумором. І бувають дуже жорсткі, найтрагічніші речі, на які психіка іноді реагує надзвичайно жорстокими анекдотами, смішними і страшними одночасно. Ми сміємося — це дозволяє нам пережити трагізм і те, що пережити в принципі не можна. Не можна ж буквально розуміти Адорно, тому що все життя полягає в оновленні: і любов нікуди не дінеться, і діти будуть народжуватися, і буде смішно.

Сміх і плач — це головні людські реакції. Ми власне живі як люди, допоки можемо сміятися і плакати, ці дві реакції роблять з нас живих. Як говорив Лец, де забороняють сміх, плакати теж забороняють — дуже точна думка. Адже сміх — це просто інстинкт самозбереження.

Й останнє запитання. Ви відомі своїм талантом стосувати сатиру як в журналістській, так і в письменницькій діяльності. Чим для Вас є сатира: способом вираження думки чи ліком від реальності світу?

Це і самовираження, і потреба. Найкращі тексти як ліричні, так і сатиричні та публіцистичні з’являються з майже органічної потреби, яка йде з тебе, шипить в тобі. Саме це літературі й потрібно! У Глушкова є такий вірш про поета, який писав вірші своїй країні, щоби відобразити епоху; дав почитати своїй дружині, дружина прочитала, сказала «погано»; тоді поет написав своїй дружині зовсім інші вірші — й виявилося, що всій країні саме такі й були потрібні. Ти повинен писати тільки те, що справді хочеш сказати.

Для мене найголовніша похвала, коли людина пише: «Ось, я саме це хотів і сам сказати!»; коли з’ясовується, що в загальному кілька тисяч людей кажуть: «Так! Це мої слова! Мої думки». Коли ти насупиш брови і вирішиш написати програмний документ чи створити шедевр, виходить переважно нісенітниця — бо завдання неправильне, пальне неправильне, на ньому нічого не їздить, не можна ось так врятувати людство.

І як підсумок можу сказати, рахунок йде тільки на людей, ніякого покоління немає. Ось є ви — і поруч з вами по сусідству народилися люди з пустими очима. Тому немає ніякого покоління, забудьте про це.

Розмовляла і знимкувала Юстина Добуш

Дякуємо: zbruc.eu

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*