Зробити вибір

З’єднаний до купи пул довгого списку номінантів на Другу Національну премію «Золота дзиґа» –  констатація факту повноцінної кінематографії, сформованої, багатопланової і цілком європейської. За два місяці матимемо вже нових лауреатів Української кіноакадемії. То що ж змінилося за рік і які підстави так гучно наголошувати на «європейськості»?

 

Охопити поглядом минулорічні здобутки національного кінематографу не те ж саме, що чітко проаналізувати конкретний список конкретної премії. Бозна що можна зняти, випустити в прокат і потім вимагати до себе уваги лише на підставі того, що це створено на українському ґрунті, лицемірно маніпулюючи «слабкістю новонародженої кінематографії». Ні, панове, не все одно, як виглядає той чи той фільм, бо все має різну якість, цінність і значення. І справжній абсурд «радити дивитися» те, що дивитися не можна (і не треба), а потім закликати «давайте не срати», якщо сам перед цим «насрав», граючи у фільмі, нижчому за будь-яку критику.

Сфокусований простір українського кіно у вигляді longlist «Золотої дзиґи» – це вже репрезентативна виставка, так би мовити, «товарний вигляд» того, що ми можемо і що у нас вийшло.

Було відібрано 59-ть стрічок із поданих на конкурс 77-ми (на Першу премію подали лише 54 фільми). Не все обране співмірне, але все достойно представляє те, про що йдеться: тематичний і фактурний матеріал кінематографії, її кров і жили, часом сильні м’язи, часом занапащені душі та збочені думки, або стрімкі польоти фантазії та міцну пам’ять. Після 19 лютого кількість претендентів на «Золоту дзиґу», просіяні крізь вибір кіноакадеміків, зменшиться. Та саме цей «довгий список» наразі є найбільш визначальним: короткими чергами в кожній зі своїй категорій він вибиває добре окреслену мішень з чітко видимими орієнтирами, і все стає зрозуміло – яких маємо стрільців, у кого є шанси на філігранне влучання у ціль і скільки назагал претендентів. Одне до кінця невідоме – хто виживе? Іншими словами, маємо режисерсько-сценарний екзерсис: наївно аматорський і поважно професійний, відверто телевізійний і захопливо художній, але важливо, що це вправляння в професії є проявом живого процесу.

Поділений на чотири секції перший етап «Золотої дзиґи» виглядає таким собі ідеальним уявленням кіно, втіленим у квадраті: «анімаційні фільми» переходять у «короткометражні ігрові», потім у «повнометражні документальні» і, врешті, в «повнометражні ігрові». Хоч рівнобедреність тут сумнівна з огляду на те, що дві перші секції коротші. Та попри невеликий часовий розмір деякі «коротуни» відчутно переважали на рівні глибини сенсів своїх хронометражно більш «довгих» колег. Наприклад, «Причинна» Андрія Щербака, 22-хвилинний анімаційний фільм за мотивами однойменної поеми поетичної балади Шевченка. Це поезія, втілена у формі, як би незрозуміло це не звучало. Абстрактні відчуття, позбавлені можливості конкретики, в «Причинній» набувають рухливої фантасмагоричності, де є своя, потойбічна логіка, тим не менше сприятлива й по цей бік вічності. Трохи «гостра» для ока на початку, анімація Щербака швидко трансформується у потужний, але ніжний вітер смутку і журби. Фантазія режисера втілюється у послідовні, чим раз опукліші образи, практично не відпускаючи увагу до фіналу. Печаль поезії Шевченка «вливається» печаллю динамічного руху фарб Щербака прямо до серця глядача, затоплює його, робить боляче – і очищає…

«Причинна»

Приклад «маленького» твору, здатного піднятись до рівня шедевру. Очевидно, це кращий мультфільм з восьми заявлених у секції (минулого року було подано так само вісім анімаційних фільмів, але жодний не до порівняння з «Причинною»). І це при тому, що в списку є ще три роботи від студії «Новатор фільм», з абсолютно прекрасним сюрреалістичним «Лабіринтом» Олександра Колодія і Степана Коваля, достойним порівнянь з геніальним Біллом Плімптоном і преміювання на головному анімаційному фестивалі планети в Аннесі. «Причинна», крім того, є ще й відповіддю на минулорічне запитання, чому в анімаційній секції Першої «Золотої дзиґи» не було нічого вартісного і, особливо, чому перемогу віддали кострубатому «Микиті Кожум’яці»? Бо не щорік є високосний рік, не щороку ювілей, не щороку народжується пророк. Тепер маємо.

Вісім анімацій на всю 43 (менше?) мільйонну Україну впродовж року – чи це не замало? Забагато? Бо всі кинулися у великоформатні й імовірно (?) касово-прибуткові мультфільми, на створення яких великі студії, на кшталт Film.ua, збирають художників «снопами», «зв’язують» їх довгостроковими зобов’язаннями і «складаючить» до «творчої копиці».

Проте вісім – це вже не так і мало. А у випадку української вісімки все чітко і переконливо: якщо «Елювіум – Регенеративна істота» Стаса Сантімова, «Хроніки одного міста» Євгена Сивоконя і згаданий «Лабіринт» належать до авторської анімації і розраховані, в першу чергу,  на поважних знавців жанру, критиків та любителів подумати, то дотепна «Я купив велосипед» Микити Лиськова з «Причинною» – як на мене – чудово пасують молодій та іронічній аудиторії. А у випадку з «Подорожжю» Євгена Кіракосяна, «Я – чайник» Оксани Карпус і «Чудовим чудовиськом» Сергія Мельниченка ми маємо рідкісну (вимираючу?) пропозицію для найменших глядачів.

Натомість з коротким метром все в порядку і за кількістю, і за якістю, і за охопленням аудиторії: 22 фільми, які є реальним підґрунтям для визначення «європейськості» української кінематографії (рік тому було подано лише п’ятнадцять). Маємо початкові і несміливі занурення у тему, ЛГБТ-тематику, вдалі і невдалі пошуки себе та сенсу життя, а ще – комічний погляд на минуле і сучасне, надрив війни та її відлуння, соціальних жах і психічний крах, трошки сюрреалізму та навіть дещицю абсурдизму. Зрозуміло, що молодь не має потреби лізти за словом в кишеню, але в даному випадку втішила форма вислову – вона є, і обговорювати є що. Нехай оригінальність – виняток, але вже існуючі ідеї використовують обдаровано-по-своєму, з потужним психологічним навантаженням на одиницю часу, що вимагає від глядача зусиль інтелектуальних, душевних і просто витримки додивитися до кінця акцентовані режисером натуралістичні жахіття сьогодення. Як у випадку з одним із найсильніших конкурсантів – «Технічною перервою» Філіпа Сотниченка, фільмом, що за формою «зйомка-одним-кадром» нагадує «Бьордмена» Алехандро Гонсалеса Іньярріту, а за драматизмом – «Одного проти всіх» Гаспара Ноє. А це лише 29-хвилина короткометражка! Годі уявити, що цей режисер зможе невдовзі зробити з повнометражним проектом…

«Технічна перерва»

Формально протилежним безперервній «… перерві» є шестихвилинна «Ілюзія контролю: початок» Владека Занковскі, зроблена кліпово, з двох-п’яти секундних кадрів, зшитих у дивовижно динамічну, добре і багатослівно (!) розказану історію. Дія відбувається із швидкістю кліпання повік, а закінчується паузою інтриги, не всім зрозумілої, але точно незабутньої. І так само, як із фільмом Сотниченка, «Ілюзія…» Занковскі «просить» більшого, повного фільму, де ешкн можна розвернути до ста хвилин, а інтригу відпустити у вільне і стрімке плавання.

Вражає «документальна» манера Катерини Горностай в «Бузку», від ідейності та реалізму якого довго не можеш (не хочеш) оговтатися. А «Салатіум» Христини Тинькевич і поготів підкорює простим, але дієвим монтажем і справедливо злим фіналом, коли вигукуєш «у нас так не знімають!», і запам’ятовуєш принагідно використати цей приклад без телесеріальних шмарклів і лицемірного хеппі-енду. Як антитеза йому – щодо негативного фіналу за наявності бажання помсти – «Бритва» Дарини Долеско з (нарешті) вправним Олександром Кобзарем: це просто добре, але це «добре» зовсім не просто зробити. «Свині» Романа Любого назвати «добрими» не повернеться язик, та це проблеми язика, бо таке соціально-вибухове кіно в Україні сьогодні вкрай потрібне. «Свиней» можна вважати жанровою і чуттєвою прелюдією до повнометражного «Шляху мерця» Георгія Фоміна, який знятий тим самим продюсером, Ігорем Савиченком, і очікує на вихід в прокат…

Повнометражні документальні фільми цьогоріч, які і всі решта секції номінантів Української кіноакадемії – окремий світ, повноводний, багаторибний, де плавають екземпляри неймовірних і раніше небачених в українському кіно розмірів поруч з моторними, «телевізійними» рибками та (на жаль) істотами, що ледь перебирають плавниками. Якщо хтось вважає, що тринадцять заявлених в секції фільмів – це мало, мушу нагадати, що краще менше, але краще. (Торік повнометражних і короткометражних документальних було дев’ятнадцять).

Війна, звісно, є однією з провідних тем серед номінантів, як невід’ємна частина повітря, яким ми дихаємо. Пронизливий, аж фізично відчутий через скорочення м’язів, фільм «Одесити на Донбасі» Олександра Авшарова про кількох в полі воїнів з Одеси на фоні цілковитсуцільної одеської «вати». Актуальна до тремтіння «Війна химер» Анастасії та Марії Старожицьких – про посттравматичний синдром і те, що на війну хлопці йдуть одними, а повертаються зовсім іншими. І шокуючо-відверті історії дітей з маріупольської «Школи №3» Георга Жено і Єлизавети Сміт… Цього цілком вистачає для показу найсуттєвішого з російсько-української війни. Хоча, насправді, стрічок цієї тематики минулого року вийшло значно більше, просто подали не всі, а вибрали лише ці.

Які ще питання хвилюють Україну? Імміграція – і телевізійна «Американська мрія. У пошуках правди» Володимира Мула є фантастично вичерпною, але й амбівалентною водночас відповіддю. Жінки – і «Вєаюфром» Дмитра Лавріненка про пошук своєї половинки: не зважаючи на те, що головний герой – фрік, йому, виявляється, теж потрібна його половинка. Минуле, яке вчувається і в «Своєму голосі» Сергія Маслобойщикова, і в «Діксі Ленді» Романа Бондарчука. Але відчувається по-різному: або через київський хор «Щедрик», як у першому фільмі, або через херсонський оркестр, як у другому. І так само про минуле в «Будинку «Слово» Тараса Томенка – про знищення в 30-х роках ХХ сторіччя плеяди українських поетів, письменників, режисерів, акторів, науковців. Але, на відміну від усіх попередній фільмів, тут документалістика втілена у мистецьку форму і огорнута додатковим електронним звукорядом. У цьому випадку повнометражний документальний фільм максимально прив’язаний до художнього кіно, з його формальними можливостями, витрибеньками і певною свободою у творенні середовища.

Якщо вибирати найбільш влучний приклад твору, спроможного репрезентувати всі тенденції кіно України-2017, зупиняєшся саме на «Будинкові «Слово» (хоча емоційно, по-людськи, вболіваєш за «Одеситів на Донбасі»). Але залишається ще секція повнометражних ігрових фільмів (шістнадцять, і це на чотири фільми більше порівняно з попереднім роком). Втім, ця секція настільки неоднозначна за своїм складом, що виникають серйозні сумніви у її легітимності. Неоднорідність вибраних картин викликає відверте нерозуміння, бо як поруч можуть знаходитися, до прикладу, «Інфоголік» Валентина Шпакова і Владислава Климчука та «Лагідна» Сергія Лозниці, «Dzidzio Контрабас» Олега Борщевського і «Рівень чорного» Валентина Васяновича, «Мир вашому дому» Володимира Лерта і «Стрімголов» Марини Степанської. І справа, звичайно, не у жанровій складовій, а у якості. Та, певно, і в жанрі справа також: ну не може комедія перевищити драму, навіть якщо у бій вступає Шекспір зі «Сном літньої ночі» проти «Едварда ІІ» Крістофера Марло!

«Лагідна»

Найсильнішим у секції виглядає де-факто «Лагідна», і з цим мало хто сперечатиметься, а я взагалі за нього обома руками. Проте він де-юре не має права «балотуватися», оскільки не творився Україною: Сергій Лавренюк, як український продюсер, лише дав гроші на фіналізацію фільму, що, за міжнародними правилами, не робить його офіційним копродюсером стрічки. Більше того, зважаючи на скандал із звинуваченням Лавренюка у плагіаті – щодо крадіжки ідей сценарію «11 друзів Моршина», «Лагідну» треба було б зняти з «дзиґівських» перегонів, а його продюсера виключити з лав Української кіноакадемії. Як це було зроблено з Харві Вайнштейном і Кевіном Спейсі (останнього взагалі вирізали із вже відзнятого фільму «Всі гроші світу» і долучили іншого актора). Але у нашому випадку, коли Україна посідає у світі одне з перших місць у списку корумпованих держав, гадаю, не треба на таке розраховувати.

Тож, орієнтуючись на особисту відповідальність і налаштовуючи себе на позитив, всі сподівання на чотирьох головних претендентів: до вже вище наведених «Будинку…», «Рівня…» зі «Стрімголовом» потрібно долучити «Припутні» Аркадія Непиталюка. Відразу, реагуючи на скептичні посмішки, відповідаю – «Припутні», незважаючи на певні «провисання» дії та неозброєним оком видимий малий бюджет, все одно є безпрецедентно сміливим кроком в українському кіно. Кроком саме в той бік, в який має йти кожний продюсер сповна розуму, який розуміє безсенсовність творення в нашій країні крупнобюджетного і складнопостановочного кіно, і тому робить вибір на користь пошуку цікавої форми та популярного жанру. Продюсер Юрій Мінзянов ледь не першим зробив такий крок, за що йому честь і хвала. Інший спосіб – копродукція, до якої належить перфектний україно-італійський «Ізі» Андреа Маньяні. Але він не сприймається нашими строптивими академіками за «свого», адже, кажуть вони, режисер, сценарист, композитор і виконавець головної ролі були італійцями… І їм байдуже до більшої частини бюджету і 90% українських локацій, акторської та знімальної груп…

Та головне, аби нам всім не було байдуже, бо тільки уважність до своєї роботи і здорова самокритика формує якість. Без помилок, на жаль, не буває процесу, як людини без гріха, тож і серед 59 фільмів, представлених на відбір українських кіноакадеміків, трапляються покручі. Тепер важливо бути притомним, і зробити вибір по совісті. Чи бажати таке теж забагато?  

Дякуємо: zbruc.eu

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*